Статті

Анатолій Левченко відомий в Маріуполі театральний режисер. Чоловіка звинувачували у розпалюванні ворожнечі, підбуренні до екстремізму та тероризму і навіть закликах до підпалу Кремля через розміщення у фейсбуці фантика від жуйки “Love is…”.

Картини художника Матвія Вайсберга стали ілюстраціями нашої нової книги про Маріуполь. Він вважає, що ми повинні робити більше для просування сучукрмистецтва у світі.

І до чого тут чебуреки? Історію зі служби пригадує підполковник ЗСУ Олег Сидоренко.

Валерія Камінська — бізнесвумен із Маріуполя. Вона розповідає моторошні історії про катування, життя під обстрілами, пригадує свій діалог із молодим чеченцем, від якого він розплакався.

Віталій Смажев разом із мамою провів 100 днів у окупованому Ізюмі. Йому доводилося копати могили для людей похилого віку, які помирали від холоду.

Пані Оксана — вчителька. Коли Маріуполь обстрілювали, жінці здавалося, що її серце перетворюється на маленьку пташку.

Патрік Лавлесс приїхав до Бучі одразу після звільнення і допомагав бучанському моргу сортувати трупи, бачив та відчував наслідки того, що коїли росіяни. Побачене вразило його настільки, що він не може це забути.

Ми поспілкувалися з маріуполькою Ольгою Леус у центрі “ЯМаріуполь” у Львові, куди Харківська правозахисна група приїхала, щоб допомогти маріупольцям, які живуть у Львові після виїзду з рідного міста.

Леонід Ремига керував однією з лікарень у місті Херсон на початку російського вторгнення. За відмову співпрацювати з окупантами головлікар був змушений пройти катівню росіян.

Ростислав Пашинський та його попутник потрапили в полон, коли намагалися самостійно евакуюватись із Бучі. Хлопців били, погрожували відрізати вуха та пальці. Щоб змусити Максима зізнатися, що він — навідник, росіяни імітували розстріл його попутника. Скільки страху довелося пережити двом мирним мешканцям і чим закінчилася ця історія — у нашому репортажі.

Кожного дня від початку війни український акордеоніст грає пісні та публікує їх на своєму каналі для підтримки духу. Його творчість під час війни стала основою нового альбома з рекордною тривалістю.

Після початку вторгнення Віктор Маринчак продовжує службу у храмі Іоана Богослова, хоча благословив на евакуацію усіх, хто вирішив їхати з Харкова. Зараз у храмі часто відспівують військових, що змушує отця Віктора ставити собі питання, на які важко дати відповідь.

Мешканка зруйнованого міста розповідає про перші тижні війни.

Денис Ножайський має рідних у Маріуполі, зустрів війну в Києві, але доля завела його до Бучі у дні найбільших обстрілів. Чоловік каже, зараз бажання єдине: піти на фронт, щоб помститися ворогові.

Вчителька Аліна Вещук до 2015 року мешкала у місті Горлівка. Потім втікла від окупації до Краматорська. У 2022 історія повторилася... Каже, ще в 2014-му зрозуміла, як воює ворог: “Друзі бачили, як виїжджає в поле “Град”, стріляє по Торецьку, де українська армія була, потім розвертає установку і стріляє по Горлівці: ніби вам відповідь летить”.

Максим Вайнер працював у міжнародній бригаді, яка займалася медичною евакуацією на бахмутському напрямку. Вони намагалися евакуювати поранену після обстрілу жінку, коли російська ракета влучила у їхню машину. Максим отримав численні поранення, а його напарник — американський медик-волонтер Піт Рід — загинув.

У Наталії Фролової — два рідних серцю міста: Бердянськ, де народилася та виростила дочку, і Харків, куди переїхала за кілька років до повномасштабної війни. Обидва міста постраждали від рук ворога.

Мешканка села Мощун Людмила Ломейко в перші дні повномасштабної війни передавала сину, який служить у війську, координати ворога. І молилась про те, щоб встояли дерева, які вона своїми руками саджала.

Мешканець Херсона розповідає, як місто жило в перші дні російської окупації.

Пенсіонер Микола Перепелиця мешкає у Краснопіллі на Донеччині. Його село зазнало численних авіаударів. Чоловік каже: літак прилітав щоранку, розбивало будинки, зносило дахи.

​​​​​​​Віталій Бандрушків — мешканець стражденного Маріуполя, який був вимушений з дружиною та дитиною шукати прихисток у Дрогобичі. Зараз наш співрозмовник вже пішов воювати з загарбниками.

Архітекторка і художниця Галина Булгакова залишила в рідному Харкові все: квартиру, картини, напівзруйновані салтівські будинки, які колись проектувала. До Львова мисткиня приїхала лише з онуком.

Мешканка Бородянки Валентина Торгонська ховалася разом з іншими людьми у підвалі, коли перед будинком розірвався снаряд. Вона залишилася безхатьком і не знає, як житиме далі.

Мати Олени померла в Ізюмі від анорексії. Незважаючи на численні спроби евакуації, її так і не вдалося вивезти з окупованої території. Відсутність лікування й байдуже ставлення окупантів та колаборантів вбило літню жінку.