Статті

З Галиною Хорощак ми зустрілися в її зруйнованій від авіаударів квартирі в Бородянці. Жінка зі сльозами на очах розповіла про те, як росіяни скидали бомби на житлові будинки, розстрілювали цивільних і мародерили.

Квітуча та гарна — такими словами Людмила Іванівна описує Бородянку. Однак ані краса, ані благоустрій, що здивував окупантів, не завадили їм зруйнувати не лише селище, а й людські життя.

Мешканка Бородянки Нінель Чернишенко на власні очі бачила, як російські літаки навмисно скидували бомби на мирні будинки. Попри все, вона вірить у Перемогу, мир і відбудову України.

Маріупольчанка Віра Тята 48 років працювала вихователькою у дитячому садку. Навіть у страшному сні не могла уявити, що їй доведеться ховатись у підвалі від бомбардувань, а все нажите буде знищено російськими окупантами.

Кирило Куценко став свідком боїв за Рубіжне двічі. У 2014 році місто встояло. У 2022 росіяни зруйнували його вщент.

Наталія Штепа виїхала з Рубіжного 26 березня минулого року. Від обстрілів ховалася із сусідами у тісному необлаштованому підвалі. Каже, 17 ночей спала сидячи.

Жителька села Мощун на Київщині розповідає про жахіття перших днів повномасштабної війни. Її оселя повністю знищена, згоріла навіть консервація у льосі.

У Світлани Головатої з Мощуна будинок зруйнований вщент. Ліжка, шафи, усі меблі з дерева, навіть телевізор — усе згоріло. Жінка каже, в неї таке враження, що тут нічого не було.

Володимир Заїка — мешканець села Мощун що на Київщині. Каже, в Мощуні непошкодженими залишились 5 % будівель. Володимиру самому довелося під обстрілами гасити пожежу, коли ворожі снаряди поцілили в його оселю. З усього обійстя у Володимира вцілів лише сарай.

Микола Костенко живе у селі Мощун Київської області. У березні 2022 року в цих краях коїлося пекло.

Харків’янка Надія Браташевська пригадує, як два місяці жила з чоловіком у підвалі: “За гуманітаркою йдеш і Богу молишся кожних пів метра. Якщо щось, то притискаєшся до стіни, чекаєш, поки снаряд пролетить чи розірветься”.

Ірина Олійник не вірила у повномасштабну війну та не встигла евакуюватися з Бородянки. Першого березня селище почала бомбардувати російська авіація. Внаслідок авіаудару постраждали чоловік та дворічний син Ірини. Їхня квартира зруйнована.

Незважаючи на вмовляння дітей, подружжя пенсіонерів із Бородянки відмовилася евакуюватися. Вони пережили авіабомбардування, бачили гелікоптери, що летіли низько над головою. Одного разу до них у двір увірвалися росіяни та почали допит.

Наталія Вітковська з чоловіком пережили окупацію Бородянки. Якось до їхнього будинку зайшли вісім російських солдатів і почали шукати “бандерівців та нацистів”. За словами Наталії, схоже, вони справді не розуміли, що на таких “визволителів” ніхто не чекав.

Лише за місяць окупації росіяни зруйнували центр Тростянця та принесли смерть і каліцтва сотням родин. Матір Сергія військові ростріляли просто по дорозі до лікарні.

Батько Олени Кратковської загинув на сьомий день війни, захищаючи свою оселю у селі Ягідне. Він був пенсіонером, але коли російські окупанти зайшли до села, взяв мисливську рушницю та пішов проти ворога.

Шкільний підвал став останнім притулком для деяких мешканців села. Майже місяць люди спали на підлозі, тулилися у тісних кімнатках без повноцінного харчування та медикаментів. Коли українська армія деокупувала село, на жаль, з підвалу вийшли не всі.

Величезна кількість тварин постраждала від початку повномасштабної російської агресії. Відомий кінолог Сергій Небога допомагає колегам рятувати собак і розповідає про проблеми евакуації, випадки жорстокого знущання над тваринами та знищення розплідників.

Ігор Іванов, за національністю — башкир, що мешкає у Тростянці, досі не може повірити, що його дружини немає. Він не хотів виїжджати з міста під час окупації, бо сподівався, що вона повернеться.

Син Любові та Василя Максимчуків загинув, коли допомагав облаштовувати бомбосховище у дитячому садку. Через безперервний обстріл вони змогли поховати його лише через три дні.

Ми поговорили із заступником директора агрегатного заводу, який раніше називали “концтабором” росіян.

Харків'янка Катерина Риндич розповідає про бомбардування Північної Салтівки.

Мешканка згорілого вщент села Ганна Миколаївна встигла евакуюватися з Краматорська за день до страшних подій на вокзалі.

31-річна Ганна Шевчик працювала в пологовому будинку в Маріуполі. Її розповідь відрізняється від інших історій життя під час війни великою кількістю медичних деталей і дає зрозуміти, із якими недугами стикаються люди у бомбосховищі, та як допомагати їм, коли бракує ліків.

Олексій Симонов — яскравий ведучий спортивних змагань. Комунікації не раз допомагали йому не лише вижити у воєнному Маріуполі, але й успішно вивести з нього все своє сховище.