‘Могили вбитих цивільних у кожному дворі’, — Юрій Ляпкало, Маріуполь

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я мешкав з трирічним сином Глібом, своєю дівчиною та її 15-річною донькою. У перші дні війни взагалі було незрозуміло, що відбувається. Ніхто в це не вірив, казали, що це неможливо. На лівому березі міста вже йшли бої, а на нашому — були тільки відгуки.

Але потім ми почали помічати, що люди тікають, збирають речі. З кожним днем, навіть з кожною годиною, ця канонада ставала все ближче й ближче, а подітися вже було нікуди, тому що про жодні евакуаційні заходи мови не йшло, ніхто нічого не знав. Після цього не стало води, зв’язку, газу, електрики. Почався кам’яний вік. Розпочалися погроми крамниць, люди тягли все. Все, що могли — тягли. Ми мешкали на четвертому поверсі, але жодного разу не спускалися у підвал, не хотіли вмирати під землею.

У квартирі була мінусова температура, ми мерзли. Їжу готували з сусідами у дворі на вогнищі. Бувало, що потрапляли під обстріли, коли готували. Одного разу був сильний обстріл, всі сховалися, а я вибіг на вулицю, щоб забрати з вогнища суп, адже треба було годувати сина, а іншої їжі не було.

Потім, коли ситуація погіршувалася, а будинок від постійних сильних обстрілів буквально ходив ходуном, ми вирішили піти трішки далі, де було тихіше. Там мешкала моя рідна тітка з бабусею, двоюрідний брат і мій похресник. Там в будинку одна сім’я виїхала і покинула квартиру, то ми заселилися туди.

Кожного дня, як то кажуть, ми ходили на полювання: шукали провіант, будь-що. Також не було води, а криничка була десь за два кілометри у приватному секторі. Коли туди ходили за водою — це був квиток в один кінець, бо якось ішли, а навколо — бачимо лежать трупи цивільних, вони загинули під час обстрілу. І ти теж не розумієш — повернешся чи ні. Коли вже зовсім не було чого їсти, то їли голубів. Хоч якесь м’ясо, бульйончика зварити… А якщо ішов дощ, то воду набирали дощову.

Одного разу з двоюрідним братом ми пішли на ринок “Автостанція-2”. Там усе, що можна було винести, люди вже винесли, але мені вдалося знайти кілька яблук, пачку чаю, колготи для сина та вологі серветки, які були дуже важливі, адже купатися не було де. А поки ми копирсалися в речах на ринку, раптом вийшло двоє “орків”.

“Граждане мародеры, строиться!” (рос.), — сказали вони і пустили автоматну чергу в повітря. Ми всі вишукувалися, і вони почали перевіряти документи, а в мене саме з собою їх не було.

Один з російських військових почав погрожувати розстрілом і пустив автоматну чергу мені біля ніг. Потім поставили на коліна, обшукали, вдарили й після цього відпустили. Коли поверталися додому, ще й потрапили під обстріл.

З часом їжі не стало ніде, голуби вже не прилітали. Ще в нас був собака, але ми його їсти не стали, бо то наш собака. Потім ми вирішили якось шукати їжу. Дізналися, що біля супермаркету ”Метро” нібито стояли росіяни та видавали гуманітарку. Вирішили піти туди, в іншому разі — голодна смерть. Ішли години чотири, навкруги була розруха, дуже багато трупів, в кожному дворі могили… Ми вийшли на окуповану росіянами територію. До речі, ще дуже багато було розмов, що нібито українські військові стріляли по цивільних. Такого не було! Я проходив повз них, зокрема повз Азовців, то ніхто нічого не казав і нікого не чіпав.

Зрештою ми дійшли до ”Метро”, та частина міста була знищена вщент. Я колись був у Прип’яті, то це квітуче місто, порівняно зі знищеним Маріуполем. Там було просто жахіття: трупи ніхто не прибирав, дуже багато було розбитої військової техніки. Ну, війна…

Отже, коли ми дійшли до ”Метро”, нам сказали, що гуманітарки цього дня не буде. Залишилися голодними, треба було десь ночувати, а повертатися назад у квартиру вже не могли, адже це іти три-чотири години, а з нами була літня бабуся, яка могла цього вже не витримати.

Поруч були якісь продовольчі склади, пішли ми туди ночувати, залізли в якусь комірку, аж раптом бачимо — метрів за 20 від нас труп ”сидіть”. Ну, куди його подіти…

Зранку прокинулися, пішли знову до ”Метро”, там сказали, що й сьогодні гуманітарки не буде. Повернулися назад.

Окремо хочу сказати про авіацію. Це було страхіття. Вже після того, як ми вийшли з Маріуполя, мій син, коли чув якийсь гуркіт у небі, ховався. Бомбили страшенно, причому, кидали бомби куди завгодно, били по житловому сектору, де не було жодних військових чи інфраструктурних об’єктів. От це було страшно.

Потім стало відомо, що з міста виїжджають автобуси до Таганрогу. Ми пішли, стали в чергу, залізли в той автобус, давка була страшенна. На першому блокпості всіх чоловіків попросили вийти й вишикуватися. Кожного заводили у вагончик і проводили бесіду. Я ішов останнім, бо малий постійно вистрибував з автобуса і кричав ”Тато, тато!”

Зрештою вони перевірили телефон, спитали, що за дитина зі мною. Потім їм не сподобалося, що мій телефон занадто чистий і почалися погрози. Зокрема, розстрілом. Побили й відпустили. Коли ми їхали з Маріуполя, в одному з селищ побачили світло від ліхтаря, а малий питає: “Тато, що це?” Уявіть, наскільки ми відвикли від світла.

На митниці ми простояли всю ніч. Того, хто здавався підозрілим, окремо викликали на фільтрацію. Але все минулося, зрештою виїхали до Таганрогу, там за мною приїхали друзі та відвезли нас до Севастополя. І вже з Севастополя ми виїхали до Чехії.

Нагадаємо, що 28-го серпня правозахисна ініціатива T4P презентувала подання до Міжнародного кримінального суду, де обґрунтовується, що Росія вчинила геноцид в українському Маріуполі. Кількість загиблих внаслідок захоплення Росією Маріуполя автори подання оцінюють у приблизно 100 000 людей.