‘Я боюся, що мене викрадуть і вивезуть до рашки’
“Я — етнічна українка зі Східної Слобожанщини”, — це перше, що Ніна каже про себе, коли ми знайомимося. Не говорить: “із Росії”. Хоча громадянство в неї російське. Поки що. Ніна — шукачка притулку в Україні.
Ніна Бєляєва розмовляє і пише українською. Колись цікавилася лівою ідеологією, але це в минулому: війна і вивчення історії розвернули її світогляд на 180 градусів. Зараз вона — співзасновниця рухів “Східна Слобожанщина” та “Єднання Українців Історичних Земель”, одна з авторів книги “Недобровільне приєднання: історія визвольної боротьби поневолених росією народів”. На сайті інформаційного бюлетеня Антиімперського Блоку Народів веде розділ про українців у РФ. Досліджує кримінальне переслідування етнічних українців у РФ.
Розповідати про українство часів УНР на її рідній Воронежчині Ніна може годинами. А доводиться говорити про її поневіряння з українськими міграційниками. Приїхавши до України і вдало пройшовши ретельну перевірку в СБУ, вона через суд уже намагається довести Міграційній службі, що не становить жодної загрози нашій державі.
А нещодавно співробітник ДМС намагався викликати її на дивну зустріч у місті. “У мене є підстави вважати, що метою зустрічі було моє викрадення та вивезення до РФ через територію Білорусі. Ймовірно, в межах обміну під чужим іменем”, — каже Ніна.
Втеча
— Коли почалося повномасштабне вторгнення, я була місцевим депутатом на Воронежчині. Я бачила звернення Президента України до громадян РФ. Звичайні українці просили росіян про публічні виступи. І я відчула, що не можу просто мовчати, почала писати в соцмережах. Коли в депутатському чаті почалося обговорення ситуації, я почала питаннями звертати увагу колег на брехливість російської пропаганди та внутрішню суперечливість їхніх висловлювань. В якийсь момент перейшла на українську мову, буквально одне речення, і воно викликало ще більш негативну реакцію. Мені відразу написали: “Ну, на своём забалакала!” А за чотири дні під час засідання на порядок денний поставили питання про мою поведінку. Я не стала відмовлятися від своєї позиції, казала як думаю — назвала воєнним злочином дії російської армії в Україні. На цьому ж засіданні депутати проголосували за те, щоб направити матеріали про мене до прокуратури.
Спочатку Ніна думала, що відбудеться адміністративною справою. Але адвокат попередив — світить кримінальна стаття. Тоді жінка швидко зібралася і залишила РФ. Але отримати притулок в ЄС виявилося майже неможливо.
— Росія порушила щодо мене спочатку справу про фейки, а потім дві справи за статтею про тероризм. Як юрист я дослідила цю проблему. Зараз людині можуть відмовити в притулку в державах Євросоюзу, тому що Росія переслідує її за терористичною статтею. Той, хто розглядає справу, може неуважно досліджувати обставини вашого потрапляння до списку терористів, і на цій підставі відмовити у притулку. По суті, я повинна якось довести, що я не терорист. Але кому? Спілкуєшся ти з міграційною службою, а ось виносять рішення — терорист ти чи ні — спецслужби. В процесі ухвалення цього рішення вони можуть навіть з тобою не зв’язуватися. Цей терористичний момент в ЄС гірший навіть, ніж звинувачення в педофілії.
Ніні довелося звертатися в Латвії до суду, щоб довести, що вона не становить загрози для Європейського Союзу. Справа про притулок затяглася, психологічно невизначеність дуже тисла. Знайомий розповів про можливість переїхати в Україну.
— Мені казали, що я можу бути корисною для України та пообіцяли допомогти з візою. Я вирішила вийти з процедури надання притулку в ЄС, тому що бачила своє майбутнє в країні мого етнічного походження і не хотіла втрачати час на процедуру в країні, в якій не планувала жити.
Ніна летіла з Румунії до Молдови, а звідти збиралася їхати в Україну. Але в Молдову її не пустили. Знову через терористичну статтю в РФ.
— Я думаю, що вони побачили, що я в розшуку. І мене не пустили без пояснень, повернули в Євросоюз, до Румунії. Але оскільки я вже вийшла з процедури отримання притулку, я не мала права перебувати і в Румунії. Я опинилася на летовищі, у мене немає ані віз, анічого, я в міжнародному розшуку за терористичною статтею. Румунія хоче повернути мене до Латвії. А Латвія, через те, що я вже вийшла з процедури надання притулку, може відправити мене до Туреччини (я саме звідти у 2022 в’їхала в ЄС). А як поводиться Туреччина з такими, як я, ми неодноразово бачили: людей просто садять на літак і відправляють до Росії. Тому я просто втекла з Румунії до України.
В Україні
Ніна одразу звернулася з проханням про притулок до українських прикордонників.
— Вони не змогли зареєструвати моє звернення, тому що їм зараз заборонено це робити, але вони подивилися про мене інформацію в інтернеті і зрозуміли: мені не можна відмовити, я етнічна українка, мене переслідують через мою позицію щодо України. Ми дуже добре з ними поспілкувалися — про УНР, про те, що в її складі були Воронежчина і Курщина. Потім мене передали співробітникам СБУ, які провели перевірку і мене відпустили, щоб я звернулася за притулком через міграційну службу. Мене ніхто не затримував. Якби я становила якусь загрозу, мене б напевно СБУ вже не відпустило!
Це було в травні 2024 року. Відтоді Ніна намагається отримати притулок в Україні. До міграційної служби вона вирішила йти, заручившись підтримкою ООН.
— Я звернулася до громадської організації “10 квітня”, це партнер УВКБ ООН. Вони розглянули мій кейс і погодилися допомагати. 12 серпня 2024 року я звернулася до Управління ДМС в Одеській області. Мою заяву зареєстрували в канцелярії, але чомусь не в Управлінні з питань шукачів захисту. Мені спочатку надіслали відповідь, що вони відправили мої документи до Києва, хоча за законодавством не мають цього робити, адже це не входить до повноважень центрального апарату ДМС. Це повноваження обласних управлінь. З Києва прийшла відповідь, що я, мовляв, можу становити загрозу безпеці України. Тобто в СБУ мене перевірили і вирішили, що я не становлю загрози, а міграційники мають вищу компетенцію в цьому питанні? Річ у тому, що я надала їм всі свої документи, які мала. І ось вони побачили рішення латвійських міграційників про те, що я становлю небезпеку. При чому суд в Латвії давно вже визнав те рішення незаконним!
Ніні довелося знову звертатися до суду, цього разу вона позивалася вже проти українських міграційників. На суд викликали представників Служби безпеки України. Вони засвідчили, що до Ніни жодних претензій і питань не мають. Одеський окружний адміністративний суд задовольнив її вимоги. Втім, міграційники подали апеляцію.
“Даставім с міліциєй!”
Дату апеляційного розгляду справи ще не призначили. В очікуванні суду Ніна отримала дивний телефонний дзвінок. Чоловік російською мовою представився Євгеном, співробітником Управління міграційної служби. І запропонував зустрітися в будь-якому місці Одеси. Ніна попросила чиновника говорити українською, і він ненадовго перейшов на державну мову. Але вже за хвилину, коли здивована Ніна попросила озвучити причину і мету зустрічі, Євген повернувся до російської й почав погрожувати правоохоронними органами. При чому Національну поліцію України чомусь назвав “міліцією”: “Вас доставить с приводом с милицией к нам в управление? Я могу это устроить! Будем тогда по-другому с вами общаться!” (рос.)
Ця дивна розмова відбулася 31 липня. В організацію “10 квітня” цей Євген (який виявився дійсно співробітником ДМС) також телефонував, але і їм так і не відповів, з якою метою та ще й поза стінами установи хотів зустрітися з Ніною.
Відтоді вона вирішила чекати на суд у більш безпечному місці та про всяк випадок виїхала з Одеси.
— Я думаю, мене просто хотіли викрасти, і можливо, під чужим іменем засунути в якийсь автобус з обміном. Враховуючи діяльність, якою я тут займаюся, яка дуже неприємна рашці… Я поширюю історичну правду, є однією із засновниць організації Єднання Українців Історичних Земель, яка займається не тільки захистом етнічних українців з російським громадянством, а й допомагає встановлювати місцеперебування викрадених українських дітей, українських військовополонених, збирає інформацію про воєнних злочинців.
Ніна разом з іншими членами організації висвітлює етнічно вмотивовані переслідування Росією власних громадян, що мають українське коріння. Вивчає примусове зросійщення Східної Слобожанщини, яка в часи Радянського Союзу опинилася в кордонах РСФСР.
— У Воронезькій області у 90-ті та у 2000-ні в деяких школах були класи української мови, хоч це і відбувалося лише силами волонтерів. У Росоші до 2011 року існував фестиваль української культури. Усі ці рухи Росія до 2014 року знищила. І вже коли зникли такі інституції, почалося вторгнення в Україну.
Ситуація з міграційною службою виявилася дуже стресовою і вже негативно позначилася на здоров’ї Ніни.
— Коли я дізналася, що інших затримують, я зрозуміла, що на мене може бути замовлення з рашки. Зараз у мене вже панічні атаки, порушення сну… Я відчуваю, що мене можуть абсолютно безпідставно затримати, якщо я піду в міграційну службу. Це насправді морально дуже складно. Ти ж вважаєш, що це країна твоєї етнічної належності, демократична держава, а потім тобі телефонує людина, яка навіть українською не говорить… Я — українка. Я хочу жити в Україні.