‘Я не звик до того, що у храмі 4 труни з бійцями’, — священник Віктор Маринчак

Після початку вторгнення Віктор Маринчак продовжує службу у храмі Іоана Богослова, хоча благословив на евакуацію усіх, хто вирішив їхати з Харкова. Зараз у храмі часто відспівують військових, що змушує отця Віктора ставити собі питання, на які важко дати відповідь.
Денис Волоха07 листопада 2023UA DE EN ES FR IT RU

Отець Віктор — легендарна людина у Харкові. Викладаючи на катедрі російської мови з 1968-го року, у 1991-му він раптово став священником чи не єдиного проукраїнського храму у Харкові, який не давав спокою Московському патріархату.

У будівлі з неординарною історією повибивало скло, коли снаряди падали поруч. “Але стіни не поворухнулися”, — говорить отець Віктор, згадуючи, що не відчував тоді страху, як і його прихожани.

Далі — пряма мова Віктора Маринчака про контроль емоцій, його особисту спокуту, здатність церкви до реформування, гідність і свободу.


Ми прокидалися кожен ранок у березні від автоматних черг, і зрозуміло було, що становище надзвичайне. Але це не похитнуло наших основ. А коли прийшла перша звістка про Бучу та про Ірпінь…

Безумовно складно. Я думаю, що складність буде продовжуватись до самого кінця цієї війни, а потім буде нова складність. Ми приречені або на загибель, або на перемогу. Загибелі ми не допустимо, тому буде перемога. Але проблематичність дуже велика…

© Денис Волоха / Харківська правозахисна група
© Денис Волоха / Харківська правозахисна група

Накопичується досвід втрат, гіркота. Накопичується те, що ти до чогось звикаєш і щось стає статистикою. Це страшні речі. Але вони відбуваються. Ми не повинні закривати на це очі. Ми повинні дивитись прямо собі в душу з розумінням того, що там не може бути все гаразд. Бо насправді головна мішень нашого ворога — це наша душа. І в нас там не все гаразд.

Я ставив питання — те саме питання, яке почув багато років тому, від хлопчика, на очах якого загинула його мати. “Де був твій Бог?”. Я ставлю питання сам собі. Де був Бог, коли відбувалося те, що відбувалося в Бучі, в Ірпені, в Ізюмі, у Балаклії, у тих самих Циркунах. Де був твій Бог? У мене немає відповіді. Простої, не спекулятивної відповіді. Немає.

© Денис Волоха / ХПГ

© Денис Волоха / ХПГ

Справа в тому, як ці факти впливають на твою душу. У мене вони підірвали основи мого раціонального світогляду. Мій раціональний світогляд ґрунтувався на заповідях, само собою зрозуміло. Це світогляд гуманістичний, само собою. Це світогляд, який спрямований на особистість, на людину, як центр Всесвіту. На людину з її достоїнством. Її любов’ю. З її правами, з її творчістю, з її натхненням. Це той світогляд, який нам подарував Ісус Христос. І цей світогляд передбачав якимось чином, що з часом люди все більш гуманно ставитимуться один до одного. Що якісь правила і права починають діяти. Ніяких правил. Ніяких прав. Ніщо не діє у світі, в якому править імперія зла.

Емоції

Якось 20 років тому один лікар подивився на показники мого тиску і каже: “Чого в тебе нижній тиск такий високий?”. Потім подумав і каже: “А, адреналін!”. У мене адреналін щодня.

Ми повінчали тут людину. Воїна. А потім його ховати. У мене сім’я знайома тут по сусідству живе — усі 32 роки, що я тут служу. Я поховав прадіда, прабабу, діда і онука цього діда, вісімнадцятирічного хлопця. Я сім’ю знаю. Я собі не дозволяю так просто поплакати. Того разу я не витримав. Я обійняв його бабусю, ми постояли кілька хвилин і поплакали просто на кладовищі. А потім я вже почав відспівувати.

© Денис Волоха / ХПГ

© Денис Волоха / ХПГ

Я й десятої частини не розповідаю нікому того, що маю в досвіді. Тому що на мені є благодать священства, вона допомагає нести цей хрест. А люди ж не мають благодаті священства, їх ніщо не захищає. Я відчув це свого часу — як тебе захищає благодать священства. Це не слова, це реальність, з якою я маю справу.

На похованні я — єдина людина, яка повинна зберегти спокій від початку до кінця. Володіти собою і володіти ситуацією. Знов таки, це не відсутність емоції, це здатність загасити негативні, руйнівні емоції; це дуже суттєво. А от корисні емоції я в собі навпаки, культивую. Я сьогодні тут хрестив двічі: такі світлі враження, така чиста і легка радість. Емоції з’являються. Тобто справа не в тому, що ми втрачаємо емоції… Я не звик ховати людей. До того, що тут стоїть чотири труни, — такий у нас був випадок з бійцями. І біля однієї з них стоїть моя знайома давня, 30 років знаю, бо це її родич лежить. Оце все просто так пережити неможливо. Оволодіти собою — можливо, зберігати спокій можливо.

Меморіал загиблим воїнам у храмі Іоана Богослова у Харкові, встановлений у 2014-му році. © Денис Волоха / ХПГ

Меморіал загиблим воїнам у храмі Іоана Богослова у Харкові, встановлений у 2014-му році. © Денис Волоха / ХПГ

Я вважаю, наприклад, що ознакою віруючої людини є рівновага і безпідставна, підкреслюю — безпідставна, впевненість у тому, що все буде, як треба. Я не знаю чи добре, чи погано — як треба. Належним чином. По Божій волі. А я її приймаю повністю, беззастережно. І мені немає чого боятись. І тим корисні кризові ситуації, треба визнати. Бо вони вчать молитися і вчать шукати такі установки, які є життєстверджуючими. Це дуже важливо.

Спокута

Я — колаборант. Так, не зовсім активний, але тим не менш. Бо якщо правду сказати, у галузі освіти і культури не колаборантом жити було неможливо. Я пропрацював в освіті з 1968-го року. Ви ж розумієте, що більше двадцяти років в освіті — це серйозно. І от моє подальше життя — це спосіб якимось чином відробити, змінити своє ставлення, свою установку, свою поведінку. І жити дещо по-іншому. Не так, як я жив за радянських часів. Саме тому я став священником. Я повинен був якимось чином спокутувати свою провину.

© Денис Волоха / ХПГ

© Денис Волоха / ХПГ

Для мене це індивідуалістичне, персоналістичне в християнстві було надзвичайно близьким. І я розумію, що християнство звертається не до маси, воно звертається до кожного особисто. І шукає спосіб спасіння кожної особистості. Вона, може, завинила в чомусь, помилилась; вона, може, впала — їй треба допомогти піднятися і змінити своє життя. Їй треба допомогти навернутися.

Реформа

Справа в тому, що є церкви новітні, протестантські, які реформуються з дуже великим темпом. Це їхня особливість. Вони новітні. У них немає 2000-річної історії. І на них ця історія не тисне. А у нас є 2000-річна історія. Ми не поспішаємо. Ми не поспішаємо реформуватись.

© Денис Волоха / ХПГ

© Денис Волоха / ХПГ

Наші реформи мають бути пов’язані з нашим соціальним служінням, у першу чергу. Зараз у нас в храмі на кожній службі по декілька молодих капеланів. Перед якими — надзвичайне завдання. Які щодня бачать тих, хто іде в бій. І їм треба їх вислухати, посповідати і помолитися за них. І відспівати когось. І бути поряд душею. І дати можливість спертися на того ж священника, як на джерело якоїсь духовної сили. Це необхідно.

Християнство — найтрагічніша релігія у світі, у якій передбачено загибель всього найкращого. Як один Богослов написав про нашу поразку: “Християни приречені на поразку, тому що вони не можуть застосовувати всі засоби, вони перебирають засобами”. Історія нашої церкви — це історія гонінь протягом двох тисяч років. Ми ще нещодавно були в стані гнаної церкви, так чи інакше. І тому дивуватися, що найбільше святих у нас мучеників, нам не доводиться.

Храм Іоана Богослова. © Денис Волоха / ХПГ

Храм Іоана Богослова. © Денис Волоха / ХПГ

Гідність

Знаєте, підвалини сучасного суспільства з його тяжінням до прав людини, до верховенства права і таке інше, до того, щоб поважати людську свободу і достоїнство, — у підвалинах цього лежить християнський погляд на життя, християнський погляд на людину. І таким чином я, наприклад, пішовши на Майдан у перші дні грудня 2013-го року — уже не як громадянин я ходив туди, цивільним, мене попросили прийти вже як треба, священником — я прийшов і я пояснив, що наші вимоги свободи і достоїнства є, безумовно, вимогами християнськими.

Віктор Маринчак на харківському Євромайдані. © Den Sinelnykov / YouTube

Віктор Маринчак на харківському Євромайдані. © Den Sinelnykov / YouTube

Треба йти до кінця, зберігаючи свободу і гідність. Я думаю, що в тому полягає сенс і мета людського існування. Бути образом Божим. Бог є любов. Бог є світло, Бог є свобода, Бог є правда, наприклад. Так будьте ним — носієм свободи, світла, правди, любові. Неси це, утверджуй це. Що тобі ще треба?

Ви знаєте, коли помирає людина, перелік її публікацій чи її досягнень, чи її грамот нікого не цікавить. Усі згадують людину і її образ. Він має бути світлим. Бо це головне.

© Денис Волоха / ХПГ

© Денис Волоха / ХПГ

Я можу сказати, що на межі життя і смерті я бачив багато людей надзвичайного достоїнства. І надзвичайного світла. І це мене надихає. Це мені приносить радість і спокій, якусь впевненість дає. Тому що, виявляється, це можливо, до самого кінця. Це і є те, що я собі програмую. А форми діяльності — це вже більш прикладний аспект.

Поділитися