‘Поки зло не буде назване злом, шляху до примирення я не бачу’

Братська могила біля Храму Андрія Первозданного у Бучі стала останнім притулком українців, які постраждали внаслідок російської агресії. Як подолати розбрат та ненависть і чи можливо їх подолати?
Андрій Діденко09 травня 2024UA DE EN ES RU

На жаль, ще не час підбивати підсумки. Тому що війна не закінчилася, перемоги ще немає. Люди й далі гинуть на фронті. Багато людей постраждало у Бучі: хтось втратив житло, хтось втратив родичів, близьких, хтось був вимушений виїхати за кордон. Люди по-різному, скажімо так, приходять до тями. У когось це відбувається легше, у когось — набагато складніше. Багато наших земляків воюють на фронті. Тобто тут залишаються жінки, діти, мами. А чоловіки воюють на фронті та, на жаль, кожен місяць у нас гинуть все нові й нові герої.

Приблизно до середини березня я був тут. У перші поховання, коли тут була братська могила.

Потім росіяни почали ходити по домах: вочевидь, у них були якісь списки. До когось вони заходили в першу чергу, до когось пізніше. Дивлячись на те, я не міг звершувати богослужіння, людей не можна було запросити до храму, тому що було небезпечно, росіяни обстрілювали й вбивали людей. Бачите, стіни храму обстріляні, тому звершувати богослужіння не було ніякої можливості. Просто сидіти в підвалі — також. Немає різниці, де ти сидиш. І я евакуювався з Бучі. Але поки був тут, перебував або вдома, або ночував у храмі.

Протоієрей Андрій Галавін, настоятель храму Андрія Первозванного в Бучі, @ Андрій Діденко для ХПГ Archpriest Andrii Halavin, rector of the Church of St. Andrii the First-Called in Bucha, @ Andrii Didenko for KHPG Протоиерей Андрей Галавин, настоятель храма Андрея Первозванного в Буче, @ Андрей Диденко для ХПГ

Протоієрей Андрій Галавін, настоятель храму Андрія Первозванного в Бучі, @ Андрій Діденко для ХПГ

Спочатку росіяни ще удавали, що вони ввічливі люди й тому подібне, але коли ми дізналися про те, що відбулося, для нас це стало шоком. Тому що до того кожен сидів десь у своєму підвалі, не було можливості ходити в інші райони міста. Ті люди, які були поховані на території храму, ті 116 людей — це люди, тіла яких були або в морзі, або десь поруч лежали.

Тіла людей на вулиці Яблунській не було можливості взагалі забрати. Люди могли й місяць лежати на вулиці. Їх ніхто не міг поховати.

Люди, які жили в тому мікрорайоні, не знали, що тут є братська могила. Ми не знали, що там відбувається. І лише коли відбулося звільнення, коли ми побачили ті звірства, які вчинили росіяни, для нас це стало шоком.

На вулиці Івана Франка мешкав співак, який співав у нашому церковному хорі. З ним пропав зв’язок. Після звільнення ми почали його шукати. І виявилося, що його родину і ще двох людей катували до такого ступеня, що дехто з них був без ніг. Їх просто спалили. Тіла [були] обвуглені, довелося кілька місяців чекати результатів ДНК-тестів, щоб юридично підтвердити. Ми розуміли, хто це (за певними ознаками), але для нас було важливо не те, що ми відчуваємо й розуміємо, а щоб потім це можна було пред’явити злочинцям під час трибуналу, який рано чи пізно буде.

На цьому місці, рано чи пізно, буде великий меморіал. Те, що тут є, — це тимчасово. Але ми не можемо просто так забути цих людей. Тут стоїть пам’ятний хрест, куди ми приходимо молитися. Нещодавно поставили конструкції з іменами людей, які загинули в об’єднаній Бучанській громаді. Там близько 500 імен. Це люди, які відомі. Є прізвища, у деяких відсутня точна дата смерті. Тобто людина була вбита, свідків того вбивства не було. Ми можемо приблизно уявляти собі, коли ця людина загинула. Це все місцеві мешканці.

Коли Лавров звертається до ООН — дайте нам імена — всі імена тут є, приїжджайте, знайомтеся.

@ Андрій Діденко для ХПГ @ Andrii Didenko for KHPG @ Андрей Диденко для ХПГ

@ Андрій Діденко для ХПГ

Я нічого не документував. Я випадково маю ключі від храму, на території якого це все відбувається, й тому вранці відчиняю, ввечері зачиняю [храм]. На моїх очах це все відбувалося. Ексгумація відбувалася. Прокурори Міжнародного кримінального суду, які тут працювали, приїхали зі своєю ДНК-лабораторією і нам дуже допомогли, бо дуже швидкі тести у них були. У нас чекати було набагато довше. Я бачив, як це все відбувалося. Ми дуже вдячні за допомогу. Всі родичі, які шукали своїх близьких, рідних, могли здати тести ДНК й за якийсь час, за пів року, за рік, якщо випадково знайдеться якесь тіло: десь росіяни вбили, десь в гаражі, в підвалі чи в лісі закопано, в нас буде завжди можливість пізнати цю людину за тестом ДНК.

У нас є кілька десятків людей зниклих безвісти. Тобто ми розуміємо, що ці люди десь є. Частина цих людей знайдена в Росії. Мирних людей, які до військової справи не мають жодного відношення. Вони сидять у тюрмах у Росії. Але є люди, які невідомо де. І є ймовірність, що, на жаль, ця цифра вбитих людей буде збільшуватися. Тому є цивільні таблички. При потребі можна буде дописати.

Чи були такі люди, які спочатку були неідентифіковані, але потім впізнані?

Так. Я розповідав про співака нашого храму. Там проблема була в тому, що родичі, які б могли здати тести ДНК, були лише у матері. Мати, батько, син, дядько. Сестра матері здала тест ДНК, знайшли спочатку маму. Потім [зробили] порівняльні тести, шукали сина. А потім від сина вже шукали батька. І довелося чекати кілька місяців, коли ці всі тести й експертизи будуть завершені. Тому ці люди були поховані як невпізнані. Ми знали, хто де похований, ми розуміли, але прийшов час і ми їх перепоховали вже разом, як одну сім’ю, вже як впізнаних. Час від часу все нові й нові результати тестів приходять. Родичі можуть бути десь закордоном. І коли вони повертаються, вони можуть здати тест ДНК і за якийсь час люди, які поховані як невпізнані, будуть ідентифіковані. Такі випадки у нас є.

Таблички з іменами біля храму Андрія Первозванного в Бучі, @ Андрій Діденко для ХПГ Nameplates near the Church of St. Andrii the First-Called in Bucha, @ Andrii Didenko for KHPG Таблички с именами возле храма Андрея Первозванного в Буче, @ Андрей Диденко для ХПГ

Таблички з іменами біля храму Андрія Первозванного в Бучі, @ Андрій Діденко для ХПГ

Багаторічний досвід України й Росії, яких називали братніми народами, говорив, що ми одне ціле. Зараз відбувається такий розбрат, така ненависть, така ворожнеча... Так званий братній народ напав на Україну, й ми бачимо сліди руйнування в цьому храмі.

Як подолати цю ненависть, цей розбрат? Чи можливо взагалі це зробити? Скільки часу потрібно для того, щоб якось умиротворити ці два народи?

З історії ми можемо подивитися, що теоретично це можливо, яскравий приклад — Друга світова війна. Коли фашистська Німеччина напала на нас. Але зараз Німеччина — одна з країн, яка найбільше нам допомагає. Я спілкувався і з журналістами, і з офіційними делегаціями, які приїжджали сюди, немає ніяких бар’єрів, немає до них ніяких питань. Нащадки та онуки тих людей, які були тут окупантами, до війни не мають ніякого відношення, але до цього часу вони переживають те, що відбулося, й відчувають свою відповідальність. Для них важливо, щоб це ніколи не повторилося.

Протоієрей Андрій Галавін, @ Андрій Діденко для ХПГ Archpriest Andrii Halavin, @ Andrii Didenko for KHPG Протоиерей Андрей Галавин, @ Андрей Диденко для ХПГ

Протоієрей Андрій Галавін, @ Андрій Діденко для ХПГ

Коли злочинці покарані, коли зло назване злом, коли ті, хто чинив злочини, каються і просять прощення, відкривається шлях до примирення.

Можливо, десятки років потрібно. Поки що ми бачимо у стосунках з Росією зовсім іншу ситуацію. Ніхто не збирається каятися. Ніхто не визнає своїх злочинів. Навпаки, кажуть, що можуть повторити. Звинувачують нас у фашизмі, ще в чомусь, в абсурдних якихось речах. І тому до того часу, поки не буде трибуналів, поки злочинці не будуть покарані, поки зло не буде назване злом, шляху до примирення я не бачу.

Поділитися