‘Закликав до підпалу Кремля’

Ми вважали, що до Маріуполя скоро прийде допомога

У лютому ми ще не розуміли, що відбувається. Сподівалися, що це невдовзі закінчиться, як у 2014-му році. Ми вважали, що до Маріуполя скоро прийде допомога, тому просто чекали. Моя родина на той час складалася з мене, моєї дружини, 92-річної тещі та сина з інвалідністю. Артему 21 рік, він невербальний аутист. У квітні теща не витримала всього цього й померла, я поховав її на газоні біля будинку.

Згодом з’явилася інша проблема: нестача продуктів та води. Багато часу доводилося проводити у пошуках цього всього. Нам пощастило, бо поруч був великий магазин, в якому знайшли багато дерев’яних палет. Ми їх розбирали та палили. Їжу готували під під’їздом, разом із сусідами. Вчилися обмінюватися між собою продуктами. У когось була картопля, у когось — морква, так збирався обід на всіх.

До бомбосховища ми не ходили, бо живемо на дев’ятому поверсі. Ліфт не працював, а підвал у нас надто високий. Там драбина метрів п’ять, туди потрібно було стрибати. Теща 92 роки та мій син цього б не зробили. Тому ми з дружиною сказали одне одному: “Як буде, так і буде”.

Я бачив, як танк з триколором стріляв по будинках

У середині березня до нас зайшли окупанти. На стоянці біля дому зупинилося кілька танків — зробили собі місце дислокації. До нашого багаття було 20-30 метрів. Танкісти кілька разів підходили до нас, просили чаю, пригощали цигарками. Один постійно підкреслював: “Я, між іншим, із Москви”. А потім він добряче накидався горілкою і сказав: “Мене в армію не брали, бо на суді прокурор сказав, що я маніяк!” Ми зрозуміли, що він відбував покарання за сексуальне насильство. По ньому це було видно. А один подивився навколо: “Навіщо це все?” Я відповів: “Слухай, так казали, що у вас у Донецьку вісім років…” — “Та ти що, у нас ліфти їздять, тролейбуси ходять, а тут же згарище!” Принаймні одна людина жахнулася, що вони зробили. Одягнені вони були як казна-що, скаржилися, що їх кинули сюди як м’ясо.

Я бачив своїми очима, як російський танк з триколором крутився по наших вулицях. Одного дня сидимо ми вдома, був теплий день, раптом поруч почули постріл. Прилетіло в ліфтову шахту на даху над нами. Потім цей танк розстріляв усі ліфтові шахти в будинку навпроти. Після цього взявся за п’ятиповерхівку. Її розстрілювали методично, згори донизу, поки вона не загорілася.

Я побіг вниз і побачив, що кілька чоловіків на перехресті стоять, кричать: “Ти що робиш?!” А він виліз з танку: “А там може бути навідник чи снайпер!” І вони продовжили розстрілювати будинки. На той час бойових дій у нашому районі вже не було, ніяких корегувальників там не могло бути.

20-го травня мене заарештували

Коли бойові дії перемістилися ближче до “Азовсталі”, я почав шукати спосіб виїхати. Тоді ще можна було поїхати на Запоріжжя. Але все місто було окуповане, й окупанти вже почали встановлювати свої порядки. Щоб проїхати через блокпости потрібно було пройти процедуру фільтрації. Це відбувалося у Мангуші, й ми поїхали туди.

Пізніше, під час допитів, я зрозумів, що на мене було написано донос, можливо, не один. Але той, хто писав донос, не знав, де я живу. На жаль, під час фільтрації, я мав показати документи та прописку. 17-го травня ми з родиною пройшли фільтрацію, а 21-го травня збиралися їхати в Запоріжжя. Але 20-го травня мене заарештували. Фактично за їхніми законами була порушена кримінальна справа. Обвинувачення мені висували за кілька постів у фейсбуці, які вони трактували як екстремізм, підбурення до тероризму, розпалювання національної та іншої ворожнечі.

Того ранку дружина пішла за продуктами, а я був вдома. Хтось постукав. За дверима стояли двоє хлопців 20-25 років. Один з них приставив мені до живота пістолет та почав щось кричати. Одразу почали обшук, все повивалювали у квартирі, забрали телефон та планшет. Мені сказали збиратися. У цей час мій син був в іншій кімнаті. Я просив їх почекати, поки прийде дружина, щоб не лишати Артема одного. Але вони не дозволили. Довелося просити сусідку, щоб посиділа з ним.

Вони посадили мене в машину, десь посеред вулиці зупинилися і почали питати, що я писав? Імпровізований допит тривав хвилин 40. Потім сказали: “Ну добре, там із тобою розберуться!” Я запитав: “А куди мене тепер?” — “А тепер у Донецьк”.

Мені натягнули на голову звичайний пакет. Потім був ще один допит. Зі мною розмовляли, наче з офіцером Третього Рейху. “Ваші націоналістичні переконання? Ми покажемо вам заяву щодо співпраці з СБУ”. Ми приїхали надвечір у Донецьк. У Донецьку вже інші люди зняли відбитки та знову допитували. Питали про мої вистави, творчу діяльність та пости у фейсбуці.

На “Ізольдє”

Десь о першій ночі я потрапив на сумнозвісну “Ізоляцію”. В народі її називають “Ізольда”. У 2014-2015 роках це була страшна катівня, багато людей просто вбивали. Умови там суворі. Прогулянка — це одна назва, максимум три хвилини. Помитися — три хвилини. Вдень не можна сідати чи лягати на нари. Є маленька дуже незручна лавочка, на неї можна сідати по черзі або можна цілий день ходити. 16-ть годин на ногах — це втома страшенна.

Охоронці били людей. А мені пощастило, пару разів прикладом в спину — це можна не рахувати. Був один молодий хлопець (18 років), він сидів за те, що співпрацював з ЗСУ. Йому заборонили сидіти вдень взагалі. На той момент, як я туди потрапив, він стояв вже другий місяць, по 16-ть годин на добу. Одного разу він поставив одну ногу на нари, охоронці одразу забігли та відлупцювали його.

За будь-яку провину могли покарати. Коли відчиняються двері до камери, всі мають повернутися спиною та надягти пакети на голови. Охоронці страшенно бояться, що ти їх побачиш і запам’ятаєш. Кожен з ув’язнених мріє їм помститись, якщо виживе. Передач з воли не було. Весь час на “Ізоляції” я взагалі не знав, чи в курсі моя родина, де я і що зі мною.

Експертиза встановила, що я закликав до підпалу Кремля

16-го червня 2022 року мене познайомили зі слідчим. Це була жінка. Висунули звинувачення та почалося слідство. З “Ізоляції” мене перевели до СІЗО на вулицю Кобозєва. Ця величезна тюрма, побудована в 50-х роках минулого сторіччя, виглядала наче в’язниця сталінських часів.

У СІЗО я був у трьох камерах. До жовтня я сидів у камері на чотири особи. Вона розміром як купе в поїзді. Всередині параша, рукомийник та маленький стіл для їжі. Якщо дві людини встали, то дві інші мають лежати, бо місця більше немає. З трьох моїх сусідів двоє були вбивцями. Там була страшенна антисанітарія, клопи.

У жовтні мене перевели до політичних злочинців. Там вже були і таргани, і щури. Душ був раз на тиждень, і це була крижана вода. У першій камері на 25-ть місць було 29-ть людей, спати доводилося по черзі. Згодом мене перевели в сусідню камеру, там на 18-ть місць була 21 людина. Кілька днів я знову спав по черзі, поки хтось не вийшов, і звільнилося місце.

16-го червня мене звинуватили за статтею 328 їхнього кодексу за розпалювання ворожнечі. Усе обвинувачення будувалося на доносах та постах з моїх соцмереж. У жовтні вони порушили ще дві статті — підбурення до екстремізму та тероризму. Вони знайшли пост у фейсбуці, де зображено фантик від жуйки “Love is...”. Там сидять хлопчик із дівчинкою, вони тримаються за руки та дивляться на Кремль, що палає. Внизу надпис: “Кохання — це дивитися в одному напрямку”. Експертиза встановила, що таким чином я закликав до підпалу Кремля. Отже, три справи разом могли дати від семи до дев’яти років строку.

Напишіть, що ви пожартували

Після проведення псевдореферендуму з четвертого жовтня територія окупованої Донеччини нібито “стала РФ”. Це означало, що всі провадження, які є у слідстві, мають бути переглянуті за російським законодавством. Стаття 328 у кодексі РФ (розпалювання національної ворожнечі), на відміну від кодексу псевдореспубліки, при першому скоєнні такого злочину, не є кримінальною та карається адміністративною відповідальністю. З’ясувалося це в жовтні, а випустили мене лише в березні.

Долю двох інших справ я не знаю досі. Вони порушили їх 14-го жовтня за законами “ДНР”, але з четвертого жовтня вже діяло законодавство РФ. Тобто вони заплуталися самі. Дев’ятого березня мене відпустили під підписку про невиїзд та закрили справу за статтею 328. У квітні та травні я їздив у Донецьк до слідчої переписувати папери. Заднім числом склали новий протокол: “Напишіть, що ви пожартували”, — сказала слідча. Документів, що ці справи припинені, в мене немає.

У Маріуполі я почав просити допомоги, щоб виїхати в Україну. Маючи сина з інвалідністю, ми не могли просто сісти в автобус. Нам потрібен був окремий транспорт. За чотири місяці ми назбирали необхідну суму, знайшли перевізника. Довелося отримати російські паспорти. Це ганебно, але без цього — ніяк.

Отам твоя Україна

20-го липня о 19-й годині ми вирушили з Маріуполя, а о дев’ятій ранку наступного дня прибули до пункту перетину кордону Колотилівка-Покровське. Звичайно, ми готувалися, бо знали, що на КПП можуть перевірити телефони та запроторити за ґрати за будь-яку дрібницю. Ніяких фото, ніякої української символіки, телеграм-каналів українських, контактів — все це треба вичистити. Нам пощастило, що феесбешники не дуже нас шмонали, бо Артем влаштував істерику.

Якщо пройшов перевірку, тобі кажуть: “Ну йди, отам твоя Україна”. Перейти пункт пропуску можна тільки пішки. Між російським та українським КПП треба йти два кілометри. Колись то була асфальтована дорога, а зараз вона засипана гравієм та переорана, на узбіччі лежать міни. Це сіра нічийна територія.

Ми побачили на середині цієї сірої зони вежу з українським прапором. Він був порепаний, але український. І ось тут я сказав дружині: “Стоп, я повинен сказати кілька слів українською на відео”. Ми зупинилися. У Маріуполі не можна було говорити українською мовою. Це одразу підозра. Попри спеку та інше, мені було дуже приємно, що я знову можу стояти та говорити своєю мовою.

Наразі Анатолій Левченко мешкає у Кропівницькому, де мріє відродити Перший недержавний театр Донеччини (м.Маріуполь) “Terra Incognita свій театр для своїх”.