‘Біжіть вперед. Обернетеся — пристрелимо’

Ростислав Пашинський та його попутник потрапили в полон, коли намагалися самостійно евакуюватись із Бучі. Хлопців били, погрожували відрізати вуха та пальці. Щоб змусити Максима зізнатися, що він — навідник, росіяни імітували розстріл його попутника. Скільки страху довелося пережити двом мирним мешканцям і чим закінчилася ця історія — у нашому репортажі.
Андрій Діденко07 грудня 2023UA DE EN ES FR IT RU

Коли це все почалося, я навіть не міг подумати, що у 21-му сторіччі люди спроможні на таку жорстокість до сусідньої країни, яку вважали братньою — йти та вбивати. Пережив я чимало. До останнього сидів вдома, думав, що наша гвардія впорається з окупантами, які прийшли в Бучу. Але як же я помилявся. Мої, так сказати, пригоди, почалися четвертого березня, коли окупанти прийшли на склозавод. Я прокидаюся зранку (в мене другий поверх), дивлюся вниз з вікна, бачу — ходять солдати з георгіївськими стрічками на уніформі, з автоматами та перевіряють перехожих. Я зрозумів, що — все. Все.

Я тоді сидів вдома тихо як миша. Це мене і врятувало, і — ні. Тому що окупанти прийшли ввечері, десь приблизно о 17:00, постукали у двері, сказали: “Відчиняйте або буде гірше”. Спробували виламати двері, у них не вийшло. Я не подавав жодних ознак, що я у квартирі. І тоді вони спробували виламати двері за допомогою автомата: вони стріляли у двері, у замки. Але, слава Богу, мої двері витримали. Замки заклинило, і я просто залишився у квартирі. З думкою про те, що пережив власну смерть.

Це, звичайно, неприємно згадувати, тому що я вже тоді прощався зі своїми близькими. Тоді ще був інтернет-зв’язок, я просто своїм батькам відправляв голосові, що всіх люблю, всіх обіймаю, прощавайте. Слава Богу, вони тоді не дісталися до мене. Я просто четвертого березня відсидів тихо. П’ятого березня я їх вже не бачив з вікна. І вирішив почекати ще день. Щоб впевнитися, що все тихо. Шостого березня все тихо, нормально. Сьомого березня я роблю спробу втекти зі своєї квартири через балкон. Це було зранку, приблизно о 7:00 ранку.

Ростислав Пашинський, місто Буча

Ростислав Пашинський, місто Буча

Я вийшов на балкон, знизу виходили сусіди. Так зрозумів, що нікого немає, тому вони ходять. Я гукнув їх. Сказав: “Люди, допоможіть мені з квартири втекти”. Мені поставили під вікно драбину, кинули мотузку, за допомогою якої я втік. Я почав розпитувати людей, може, хтось виїжджає, хтось тікає. Щоб просто виїхати до Києва, до Хмельницького. Чому до Хмельницького? Тому що я сам родом із Західної України, з Хмельницького. Але, на жаль, нікого не було. Повернутися у квартиру вже було неможливо. Тому я прийняв рішення, що треба просто йти на “міст життя”, який іде з Ірпеня до Романівки, а там вже до Києва. Я трохи походив по своєму району, попитав людей. Ніхто нікуди не їде. Запитав, де стоять окупанти, щоб якось їх оминути.

То було сьомого березня. Я проходив повз металобази, там, де розстрілювали мирних людей. Брали в заручники і розстрілювали.

Там був БТР. Я просто бачив, що він там є, що там окупанти. Тому я звернув звідти на залізну дорогу. І вздовж цієї дороги я вже йшов до Бучанського вокзалу. Там я зустрів ще одного мирного, який хотів теж втекти з Бучі, тому що в його дім влучила ракета. Все-таки разом це все легше переживати, ніж поодинці. Тому ми згрупувалися. Друга звали Максим Бондаренко. Він, як я, теж молодий хлопець. Йому було 26 років.

Ми з ним не дійшли до Бучанського вокзалу. Тому що там вже були окупанти. То було приблизно о 10:00—11:00 годині. Плюс-мінус. Ми з ним вже потім з вокзалу повернулися назад до переїзду, до Яблунського. Там побачив розбитий блокпост наших військових. Бачили сліди їхні, бачили трупи наших військових. Звідти ми пройшли вздовж військкомату бучанського. Там ходили мирні й було більш-менш тихо. Звідти ми вже вийшли на поле. Там поміж вуличок є дорога, яка веде до поля. Полем, металевим мостом можна вийти в Ірпінь. Ми вийшли недалеко, біля Синергії. Там зустріли мирних, які розказали, що окупанти засіли біля Синергії в приватних будинках. Якщо йти Університетською прямо, то можна вийти.

Ми йшли через Ірпінь. Були обстріли, ми бачили трупи. Як мирних, так і військових.

Атмосфера була неприємна, однозначно. Коли тебе можуть вбити — це дуже неприємно. Було близько 12:00, коли ми дійшли до виходу з Ірпеня.

Ірпінь, наслідки російських бомбардувань

Ірпінь, наслідки російських бомбардувань

Але там вже були військові Росії, окупанти. Тому ми спробували оминути їх. Через Синергію, через дорогу на Забуччя. Ми їх оминали, грубо кажучи. Зайшли в ліс, обійшли Ірпінь і вийшли на Стоянку: місцеві це називають “водоканал”. Це містечко біля “мосту життя”. Вже тоді була приблизно 15:00—16:00 година. А комендантська починалась о 17:00, здається. Тому ми вже просто почали проситися до мирних, щоб переночувати та наступного дня піти на евакуацію з Ірпеня. Через міст. Але мирні нас не приймали, тому що боялися. Тому ми з Максимом знайшли недобудований дім, в якому були відчинені двері. І були вікна. Там на фанері переночували. Під артобстрілами. В ті моменти заснути було дуже важко. Але можна було легко, за звуками ракет, виявити, через скільки вона бахне.

Наступного дня, восьмого березня, о 8:00 ранку ми прокинулися, поснідали. І вирушили в бік “моста життя”. Але дорогою нас зустріли окупанти. У них був блокпост, щось типу того. Біля дитячого садочка “Смайлик”. Ми їх бачили, але подумали, що на евакуацію можемо пройти вільно. В недобудованих будинках, де було будівництво, були білі мішки з-під сміття: ми їх взяли як білий прапор, щоб нас просто не розстріляли. Підняли догори і просто йшли. Окупанти нас помітили і побігли до нас з автоматами. Спитали: “Ви хто? Куди йдете?” "Ми до мосту життя йдемо”, — ми говорили, звичайно, російською. Вони сказали, що евакуації ніякої немає, ніхто не домовлявся. Попросили у нас телефони, ми їх віддали. Почали перевіряти їх, наші речі, все вивертати.

Міст через річку Ірпінь, зруйнований військами РФ

Міст через річку Ірпінь, зруйнований військами РФ

Вони сказали, що ми навідники, що ми наводимо на них снаряди. Тому вони нам сказали: “Руки за спину, шапку на очі”.

Тоді було доволі холодно й сніг ішов. Руки за спину, шапку на очі й нас повели до їхнього місця розташування. Я не знаю, де конкретно, тому що нічого не бачив. Там нас поставили на коліна обох. Питали: хто, звідки, що тут робимо, куди йдемо. Приставляли стволи автоматів до нас, ножі. Погрожували відрізати вуха, ніс, пальці. Щоб говорили. Били добряче. Після того як вони закінчили нас допитувати, їхній командир сказав: “Відправляємо їх на базу, там командир вирішить, що з ними робити”. Нас посадили на БТР й повезли в ліс — куди саме, я не знаю. Тому що все було закрите, нічого не бачив. На першій базі, на якій я був, нас допитували по черзі. Спочатку Максима, потім мене.

Погрожували відрубати руки, ноги, відрізати вуха, ніс, язик. Знов били. Ще говорили: “Якщо ви говорити не будете, то ми примусимо вас відрізати один одному ноги пилкою”.

Це було страшно. Коли ти стоїш на колінах і тобі це все говорять: тобі розбили ніс, лице, течуть сльози, кров. Це страшно. Коли закінчили допитувати, нас повезли вже на іншу базу. Наскільки я вже потім зрозумів, база була біля Луб’янки в лісі. Туди нас привезли приблизно о 16:00—17:00, вже вечоріло. Там також нас допитували по черзі. Спочатку Максима, потім мене. Максима відвели метрів за 50 від мене, щоб я нічого не чув. Приблизно хвилин 20—30 допитували. Потім я почув постріл. Окупант, який за мною дивився, щоби я не втік, коли лежав на землі, сказав: “Все, твого дружка пристрелили, згадуй все, щоб вижити”. Мене повели, поставили на коліна, підняли шапку, щоб я бачив людей, вони всі були в балаклавах, тому я не можу впізнати когось конкретного.

Вони ставили запитання: “Хто ти? Звідки? Куди йшов?” Запитували розташування наших військ, які я не знав взагалі, я їх не бачив навіть. Запитували, чим були озброєні. У них були думки, що я навідник. Тому запитували, де моя зброя. Що взагалі було дивно — яка зброя! Коли мене перший раз допитували, зброї не виявили, а тут допитують. Запитували, чи знаю я Максима і як давно. Я говорив, що я його не знаю, але вони поставили мене перед фактом: нібито він сказав, що ми разом готувалися в Житомирській військовій базі НАТО. Що ми навідники спеціалізовані. Це я вже потім зрозумів, що це просто, щоб залякати. А тоді було страшно.

Як потім я зрозумів, я стояв перед ямою, в якій лежав начебто мертвий Максим. Мене кинули на нього, я думав, що він мертвий.

На мене націлили ствол автомата і сказали: “Говори, якщо є щось цікаве”. Я взагалі не знав, що сказати. Я не знав, просто не знав. А жити ж хотілося. Слава Богу, мене тоді не пристрелили, просто витягли з ями. І далі вже ставили тупі запитання. А Максима в той час тихо вивели з ями. І завели в іншу яму, в якій ми потім сиділи. Як в’язні. Мій допит закінчився, мене повели до Максима в яму. Я тоді зрадів, що він живий, що я тут не один, що його не пристрелили. Чи нас годували, чи там було нормально? Так, нас годували. Двічі на день, зранку й ввечері. Годували тим, що вони самі їли. Це був борщ, розбавлений водою, рис, каші гречані. Знову запитували, чи ми військові. У Максима було щось зі здоров’ям, я не пам’ятаю, що, а я в цей момент додумався збрехати про те, що в мене проблеми з серцем. У мене в наплічнику була аптечка, якісь були таблетки від всього, по дріб’язку, тому я збрехав, що в мене проблеми з серцем — я не воюю. І це мене врятувало.

Як ми сиділи в ямі, то було жахливо. Тоді йшов сніг. Даху немає, ти просто в ямі 3*3 метри, в якій тобі дозволили розпалити багаття, щоб зігрітися вночі.

Звичайно, того багаття не вистачало на всю ніч. Ми з Максимом просто притискалися один до одного, щоб не замерзнути. Увесь цей час, що ми сиділи в ямі, за нами стежили. Один або два військові. Зранку нам говорили, що нам принесуть чаю, поїсти, щоб ми зігрілися. І це нам допомагало. Увесь день ми просто сиділи в очікуванні. Коли принесли їжу, нам сказали, що до нас наступного дня прийдуть командири. І якщо є щось цікаве, що можна згадати і розказати, то згадайте і розкажіть, коли прийдуть. Але ми весь день просто сиділи в ямі, палили багаття. І нічого не робили. 10-го березня нас зранку відпустили, але відпустили не на волю, а “в расход”, як вони сказали. Ми зібрались, у нас був одяг, не більше. Все, що в нас було, — це ще мій наплічник і наші документи. Нас з цим усім вивезли до лісу.

Кладовище розстріляних авто цивільних у лісі на Київщині

Кладовище розстріляних авто цивільних у лісі на Київщині

Перед цим зав’язали руки, закрили очі шапками й повезли в багажнику якоїсь техніки, не знаю якої. Увесь цей час до мого ребра був приставлен ствол автомата. Напевно, щоб не рипався, щоб нічого не зробив. Наче мені щось хотілося робити в цій ситуації. Приблизно хвилин 20 ми проїхали, плюс-мінус.

Нас відпустили в лісі. Руки розв’язали, шапки підійняли й сказали: “Біжіть вперед, підніміть руки й біжіть, не обертайтесь. Обернетеся — пристрелимо”.

“Якщо у вас будуть запитувати наші, хто вас відпустив, то кажіть — нас відпустив Кінжал”. І ми просто бігли. Я, напевно, ніколи не був таким щасливим, що наше життя нам просто взяли й повернули. Хоча увесь цей час я очікував, що це все закінчиться прям зараз. Були постійно такі думки. З лісу по сонцю ми вибігли в Луб’янку, в село, на околиці. Там, підійшли до першого будинку, який ми побачили, дізналися у місцевих, що в селі окупанти, ходять кадирівці і збирають чоловіків. Перевіряють телефони, документи, шукають військових. У нас нічого не було, ми не знали, куди йти. Хіба що до Бучі, а там вже на Київ якось знову. Інших ідей не було. Місцеві нам дали трошки поїсти, попити. Це було класно, тому що нас зранку не годували зовсім. Ми спробували Луб’янку обійти з різних сторін, щоб вийти у Бучу. Але скрізь все проглядалося [російськими] військовими. Тому ми вже у відчаї спробували йти через блокпост у центрі села. Через який, на щастя, йшов зелений коридор.

На блокпості ми зустріли військових, які нас вивезли звідти, з їхньої бази. Вони здивувалися. І сказали: “Ви що, назад до нас захотіли, вам сподобалось? Посидіть, почекайте 5 хвилин, ми закінчимо з хлопцями й вами займемося”. Вони в той час перевіряли документи хлопців, які були з цього села. Ми сиділи, чекали. І бачимо, що через коридор їдуть цивільні автівки. І просимо, щоб вони нас туди посадили. На щастя, вони зупинили автівку й нас посадили. І ми з ними їдемо з Луб’янки до Хмельницького. До речі, кредитні картки, паспорти вони залишили. Наступного дня я в Хмельницьку вже відновив SIM-карту. Поновив телефон і зв’язався зі своїми близькими людьми, з родичами, друзями. Я для всіх наче воскрес з мертвих. Це було щось із чимось.

Поділитися