Культурний геноцид важко довести, — професор зі США

Мене звати Джон Голл. Я професор права в юридичній школі Фаулера в місті Оранж, штат Каліфорнія.

Я приїхав в Україну, щоб волонтерити в Харківській правозахисній групі — щоб допомагати усіма можливими способами, а також збирати матеріал для моєї власної наукової роботи про руйнування культурної спадщини.

Я викладаю міжнародне право та право в галузі мистецтва. Уже кілька років, з часів моєї роботи в Камбоджі, я дуже цікавлюся питанням руйнування культурної спадщини, культурних цінностей. Я з величезним інтересом читав про систематичне знищення української культури російськими окупантами. Мені було дуже цікаво дослідити цю тему і написати про неї.

У чому проблема з ‘геноцидом’?

Питання культурного геноциду одночасно і дуже цікаве, і дуже дискусійне. Коли вперше заговорили про геноцид та конвенцію про геноцид, її проєкт передбачав три ключові компоненти, які базувалися на ідеях Лемкіна про фізичний геноцид, біологічний геноцид і культурний геноцид. Зрештою, культурний геноцид був вилучений з конвенції про геноцид. Він також не включений у визначення геноциду МКС.

Тому ми маємо ситуацію, коли геноцид, “злочин усіх злочинів”, стосується лише масового вбивства групи людей повністю або частково, насильницьких злочинів проти членів цієї групи та біологічної смерті цієї групи. Знищення ж культури певної групи людей повністю або частково не є частиною конвенції про геноцид. Ця концепція була і залишається дуже спірною.

Приміром, ми однаково ставимося до руйнування музею під час війни, незалежно від того, чи це було просто навмисне знищення будівлі в межах військової кампанії, або ж спроба стерти культуру з лиця землі. Але ці ситуації, очевидно, є дуже-дуже різними.

Існування злочину культурного геноциду передбачало б більш тяжку юридичну відповідальність, підсилену субʼєктивну сторону злочину. Тобто нам треба буде доводити, що ця конкретна подія, цей злочин, це знищення церкви, знищення художнього музею, знищення архіву було частиною геноциду — спробою стерти культуру, а не просто випадковим знищенням культурної цінності.

Мій досвід роботи в Камбоджі показав, що народ був обурений, коли обвинуваченим на трибуналі у Пномпені спочатку не було висунуто звинувачення в геноциді. Люди були розлючені тим, що вбивство мільйонів камбоджійців не призвело до звинувачень у геноциді.

Це пояснюється тим, що юридичне визначення геноциду є обмеженим, як ми знаємо. Я дуже підтримую розширення розуміння злочину геноциду — щоб явно включити туди руйнування культурної спадщини з наміром знищити всю культуру повністю або частково.

Що є доказом наміру знищення культури?

Я думаю, що зараз найважливіше, що можуть зробити організації, — це збирати докази. Ми зараз на стадії документування того, що відбувалося. І це важливо з кількох причин.

Це закладає основу для майбутніх судових процесів, які будуть здійснюватися МКС або прокуратурою в Україні. Якщо ми задокументуємо це зараз, ми забезпечимо собі те, що згодом росіяни і Путін не зможуть стверджувати, що це перебільшення. Або що цього ніколи не було. Або що це було випадковістю. Або що це були погані виконавці.

Нам потрібно зібрати докази масштабності та системності злочинів, які відбуваються. Це найголовніше. Наступним кроком буде кримінальне переслідування.

Довести, що знищення культурних цінностей в Україні є навмисним, буде дуже складно. Безумовно, захисник буде стверджувати, що це була випадковість. Що насправді ціллю були військові об’єкти. Що це — випадкове знищення культурної спадщини. Або що українці мали військові підрозділи біля об’єкта [культурної спадщини].

Однак у війні в Україні є яскраві ознаки того, що російські військові навмисно атакують українську культурну спадщину. Музей Сковороди — це, мабуть, класичний приклад серед місць, що ми відвідали.

Це був будинок і музей, що належав українському поету і філософу XVIII століття. Будівля, в яку влучили російські ракети у 2022 році, стоїть посеред лісу. Вона дуже далеко від інших будівель. Поблизу не було жодних військових об’єктів чи цілей, а найближчі невеликі села — за сотні метрів звідти.

На цій території не було нічого, окрім цієї будівлі, яка була повністю зруйнована російськими ракетами в травні 2022 року. Це було дуже далеко від активних боїв.

Отже, це могла бути або випадковість — це звучить доволі безглуздо — або це була навмисна атака на цю дуже важливу частину української культурної спадщини.

‘Я був шокований масштабами злочинів’

Коли я був адвокатом раніше, нас вчили бути неупередженими — намагатися дивитися на правову ситуацію з певної дистанції без обов’язку обирати чиюсь сторону. Хоча як правозахисники ми все ж схильні обирати сторону.

Але я був шокований масштабністю злочинів росіян під час окупації. Це не просто погана поведінка солдатів у бойовій або післябойовій обстановці. Це було систематичне знущання з українського народу.

Масові зґвалтування, зґвалтування дітей, масові вбивства, навмисне руйнування цивільних будівель та інфраструктури. Це не були неординарні випадки. Це було скрізь. Усюди, де була російська окупація, особливо після вторгнення 2022 року, над людьми знущалися.

Я спілкувався з жертвами, наприклад, з літньою жінкою у селі під Бучею. Вона розповіла про те, що росіяни навмання розстрілювали людей на вулицях, коли бачили їх. Тому вона, її чоловік і більшість сусідів провели місяці в підвалі.

Її чоловік ніс їжу літній сусідці, і росіянин застрелив його. Його тіло пролежало на вулиці понад два тижні, перш ніж вона змогла забрати його. Коли росіяни врешті-решт відступили, вони спалили її будинок разом із багатьма іншими.

Це виглядає так, ніби росіяни ставляться до українців як до недолюдей. І це неможливо пробачити. Для мене це стало найбільшим зрушенням: усвідомлення масштабів злочинів росіян та чимраз більше почуття ненависті до того, що росіяни зробили.

Я думаю, що є загроза, що в західних медіа це перетвориться на війну ракет і бомб, ця війна стане досить далекою. Насильство ж російських військ проти цивільного населення висвітлюється недостатньо.

Враження від України

Я приїжджав до України у 2013-2014 роках на конференції, тому я вже трохи бачив Київ. Хоч і очевидно, що це була зовсім інша ситуація, ніж зараз.

До того, як я приїхав сюди, я очікував побачити країну, повністю спустошену війною. Так це подають медіа у Європі та США: поля битв, ракети, страждання. І я очікував, що навіть у Києві та Харкові побачу цей бік війни. І, звісно, не побачив.

Усе було куди більш звичайним. І я думаю, що саме це мене вразило: нормальність життя людей. Люди просто живуть своїм життям, як і повинні жити. Вони ходять на роботу, за покупками, спілкуються зі своїми сім’ями.

Що ще вразило мене за час мого перебування тут, так це сила людей. Звучить трохи банально, але за два місяці я жодного разу не чув ні від кого про те, що Україна може програти цю війну.

Люди сповнені рішучості. Вони націлені на перемогу, незалежність і демократичне майбутнє. Не було цинізму. Не було такого: “Ох, щось не так”. Ні, є повна готовність боротися з окупантами.

Знаєте, мені пояснювали, що українці народжуються зі сталевим стрижнем у хребті. І я думаю, що це чиста правда! Вони справляються із цим і працюють разом заради перемоги. Це дивовижна річ.

Українці хоча й постраждали від жорстокості росіян, вони не є жертвами за визначенням. Це сильні люди, які виборюють свою незалежність у боротьбі з окупантом.

Чи відповість Путін?

Як ми можемо притягнути винуватців усього цього до відповідальності? Насправді це вічна проблема міжнародного кримінального права. Зокрема, як ми можемо притягнути до відповідальності голову держави?

Дехто каже, що це неможливо. Що ми ніколи не зможемо розраховувати на те, що такі голови держав, як Путін, коли-небудь постануть перед кримінальним трибуналом або перед МКС. Я б не був таким упевненим.

Історія доводить, що навіть люди, які здавалися геть недосяжними, згодом були притягнуті до відповідальності. Тож я думаю, що це цілком можливо.