Міжнародне кримінальне правосуддя: красивий міф чи недосконала реальність?

Остання зима, коли мільйони людей в Україні були змушені залишатися без світла і тепла в люті морози, особливо гостро порушує питання відповідальності.

Війна, що триває, дедалі більше змушує людей зневірюватися — і небезпідставно — у міжнародному праві загалом і міжнародному кримінальному правосудді зокрема. Гадаю, кожен із читачів бодай раз або чув, або сам ставив запитання: чи працює сьогодні міжнародне право взагалі?

Хоча зусилля держав, окремих міжнародних організацій, громадянського суспільства та багатьох інших щиро спрямовані на те, щоб притягнути агресора до відповідальності, наразі на цьому шляху виникають суттєві перепони й виклики. Але чи вдасться їх подолати?

Світ до ХХ століття: Pax Impunitatis (Світ безкарності)

Щоб надати відповідь на поставлене вище питання, насамперед потрібно звернутися до історії.

До ХХ століття міжнародна кримінальна відповідальність була рідкісним та унікальним винятком, аж ніяк не правилом. Держави фактично розпоряджалися війною і насильством як інструментами політики та могли вчиняти щодо власних громадян і підданих будь-які дії, які з точки зору сучасної людини сприймаються як очевидний злочин.

Окремі дослідники звертаються до певних історичних прикладів, які дають змогу побачити, з одного боку, проблеми, а з іншого — певний прообраз відповідальності.

Наприклад, у 1268 році відбувся процес над Конрадіном фон Гогенштауфеном. Він продемонстрував, як правосуддя може бути використане як політичний інструмент. Хоча формально це був судовий процес, фактично ситуація зводилася до усунення політичного суперника. Пізніше дослідники називали його прикладом спотвореного правосуддя, яке слугувало не праву, а доцільності.

Іншим, уже більш виразним прикладом становлення ідеї міжнародної кримінальної відповідальності є суд 1474 року над Пітером фон Гагенбахом у Брейзаху. Один із американських юристів і науковців у сфері міжнародного права, професор Грегорі С. Гордон, назвав цю справу “епохальним прецедентом”, зазначаючи, що, попри різницю в масштабах, Брейзах і Нюрнберг мають чимало спільного. Гагенбах — губернатор, призначений герцогом Бургундським, — під час окупації міста діяв із надзвичайною жорстокістю: йшлося про вбивства, зґвалтування та грабежі, що шокували навіть за мірками того часу. Після повстання мешканців його було захоплено й передано до суду.

Важливо, що суд складався з представників кількох союзних міст, зокрема швейцарських, які на той момент уже не входили до складу Священної Римської імперії. Так само принциповим стало й те, що суд відкинув захист, заснований на виконанні наказів вищого керівництва.

Проте так звана реальна політика (Realpolitik) залишалася сильнішою за право. Приклад Наполеона I Бонапарта, який після поразки так і не постав перед судом, а був засланий на острів Святої Єлени, це яскраво підтверджує. Суверенітет і баланс сил переважили ідею міжнародної відповідальності.

Після Першої світової

Перша світова війна стала серйозним імпульсом до спроб створити міжнародний механізм притягнення до відповідальності. Версальський договір передбачав суд над Вільгельмом ІІ за “найвищий злочин проти міжнародної моралі”. Проте трибунал так і не було створено. Нідерланди відмовилися екстрадувати кайзера, а Лейпцизькі процеси продемонстрували відсутність реальної політичної волі до покарання.

Паралельно Стамбульські процеси щодо злочинів проти вірменського населення вперше використали формулу “злочини проти людяності”, яку згодом було розвинено; нині вона є одним з основних міжнародних злочинів. Однак політичні компроміси й амністія фактично стали на заваді реальному переслідуванню та засудженню винних.

Нюрнберг і Токіо: народження міжнародного кримінального правосуддя

Події Другої світової війни призвели до прориву в питанні відповідальності за міжнародні злочини. Нюрнберзький трибунал і створений слідом за ним Міжнародний воєнний трибунал для Далекого Сходу (більш відомий як Токійський трибунал) змінили загальну парадигму: відтепер стало неможливо посилатися на імунітет держави, натомість основоположним став принцип персональної відповідальності, зокрема вищого політичного керівництва держави.

Водночас ці два трибунали не були бездоганними. Їх критикували як “правосуддя переможців”, а процесуальні стандарти того часу суттєво відрізнялися від сучасних. Наприклад, у Нюрнберзькому трибуналі було лише чотири судді від країн-переможниць: США, Великої Британії, СРСР та Франції. Під час Токійського трибуналу їхню кількість збільшили до одинадцяти.

Однак навіть попри зазначені недоліки саме створення та проведення цих двох трибуналів ознаменували перехід, як уже зазначалося вище, до абсолютно нової парадигми.

Міжнародний кримінальний суд

Створення Міжнародного кримінального суду (далі — МКС) насправді стало історичною подією. Вперше в історії людства з’явився не тимчасовий, а постійно діючий міжнародний орган, уповноважений переслідувати осіб за найтяжчі міжнародні злочини — злочин агресії, геноцид, злочини проти людяності та воєнні злочини.

Римський статут, який є основою діяльності МКС, також є унікальним документом. Він став результатом складного компромісу між державами. Кожна його норма — продукт політичного балансу між прагненням до універсальної юрисдикції та небажанням держав поступатися суверенітетом, а також поліфонії правових систем з усього світу, поєднаних в одному документі.

Однак МКС також має власні виклики. Неважко помітити, що станом на сьогодні більшість справ Суду стосується країн із недостатньо розвиненими інституціями, тоді як щодо великих геополітичних акторів його можливості є вкрай обмеженими.

При цьому справа не лише в небажанні держав нести відповідальність, як це доволі часто спрощено подають. Наприклад, США не приєдналися до Римського статуту не лише з політичних підстав. На юридичному рівні Римський статут містить нижчі стандарти кримінального переслідування, ніж передбачено Конституцією США, що робить неможливою ратифікацію. Водночас підвищення стандартів Римського статуту до такого високого рівня могло б суттєво ускладнити процес і призвести до неможливості притягнення тих чи інших осіб до відповідальності.

Міф чи реальність?

Отже, з усього вказаного вище міжнародне кримінальне правосуддя ніяк не можна вважати міфом. Водночас не можна стверджувати, що воно є ідеальною системою, адже є доволі молодим і перебуває у своєму “підлітковому віці” з усіма його недоліками та наслідками.

Це результат доволі тривалої історичної еволюції, яка має хвилеподібний і нелінійний характер та в межах якої право постійно змагається з політикою. Воно обмежене суверенітетом держав, залежить від їхньої співпраці та поки що не має власних механізмів примусу, хоча вже здатне впливати на поведінку осіб, що підтверджує ордер на арешт російського очільника Володимира Путіна.