Роль професійних спільнот у кваліфікації та подоланні наслідків геноциду в Україні

Раніше ми констатували — геноцид вже відбувся як феномен, проте дослідження, осмислення цього феномену, з огляду на його багатовимірність, потребує широкої дискусії, результати якої матимуть цілком практичне застосування і вплив на події не лише в межах України.

Українська територія нерідко ставала ареною злочину геноциду, при цьому часто його підбурювачем та організатором був Кремль. Загалом схожі трагічні випробування випали на долю всіх неросійських народів і націй, загарбаних росіянами. Рафаель Лемкін вважав, що “масове вбивство народів і націй, яке характеризувало просування Радянського Союзу в Європу, не є новою ознакою його політики експансії. Натомість це була довгострокова характеристика навіть внутрішньої політики Кремля, для якої теперішні можновладці мали достатній прецедент у діях царської Росії”. Нас насамперед цікавить поточна ситуація і майбутнє, проте аналіз феномену сучасного геноциду українців в історичному вимірі має суттєве значення для розуміння того як злочин геноциду розвивався в часі, якими були його наслідки, в якому історичному контексті він вчинявся тощо.

Поки Україна і Польща докладають великих зусиль, щоб виправити наслідки ганебної сторінки свого спільного минулого, сучасна Росія після короткої перерви знову повернулася до тоталітарних імперських практик, так і не визнавши злочинними діяння Російської імперії та СРСР, правонаступницею яких вона себе позиціонує. Більш того, з огляду на нові, надані прогресом можливості російська держава вдосконалила такі практики і тепер докладає величезні зусилля не лише для приховування і спотворення інформації про злочини минулого, а й для потужного інформаційного впливу, здатного як уможливити геноцид, залучивши до його організації та виконання значну кількість власних громадян, так і виправдати, приховати його чи превентивно звинуватити інших у фальсифікації фактів і “русофобії”. Ця частина російської політики, її методи та інструменти, сучасний внутрішній і міжнародний контекст, з’ясування мотивів геноциду потребують вивчення і масштабного висвітлення, оскільки Російська Федерація продовжує загрожувати не лише українцям, а й іншим народам, націям і державам. Вміло граючи на ультра-націоналістичних настроях в країнах старої Європи, апелюючи до колоніального минулого країн з економіками, що розвиваються, підтримуючи сепаратистські рухи та терористичні організації по всьому світу, Росія нівелює миротворчі досягнення і домовленості цивілізованого світу, закладені після завершення Другої світової війни та деколонізації. Значною складовою такої політики, яка всебічно має бути проаналізована відповідними фахівцями, є розпалювання ворожнечі між різними державами та соціальними групами, що може бути однією з передумов геноциду.

Передумови та наслідки геноциду, його кваліфікація потребують також залучення філософів, культурологів і психологів. Попри тоталітарність сучасного російського режиму, що не передбачає сумнівів в правильності дій політичного керівництва, після розпаду Радянського Союзу Російська Федерація мала недовгу історію розквіту вільної преси, плюралізму, уваги до прав людини і потужних правозахисних спільнот. Важливо зрозуміти: як стільки людей, що відмовилися від хибних ідей тоталітарного комунізму, через короткий час стали прихильниками його модифікованої версії і, якщо не активними співучасниками, то мовчазними свідками злочинів? Зневага до інших націй, знецінення людського життя, включно з життям самих росіян, культура тотального, наскрізного насильства, “викриття” ліберальних цінностей як надуманих або збочених конструктів, культивування грубої сили як єдиного джерела права та обману як способу досягнення бажаного — це те, чим пронизані російські медіа і масова культура, навчальні програми та приватні розмови обивателів. Роки перебування в такій дійсності настільки змінили світосприйняття багатьох росіян, що дозволяють їм заперечувати очевидні факти, тлумачачи їх з точки зору, що виключає відчуття провини. Такий підхід ставить Росію на п’єдестал переможниці, якій дозволено все, виправдовує російські злочини уявними чи справжніми злочинами інших держав, розмиває межу між усвідомленням добра і зла, правди та вигадки. Можливі та реальні наслідки практичного втілення такої російської ідеології в Україні теж слід вивчати та коригувати, оскільки геноцид впливає на жертв і їхні групи в коротко- і довгостроковій перспективі.

Окремої уваги заслуговує також релігієзнавча складова феномену геноциду. Наша ініціатива зафіксувала численні обстріли захищених Римським статутом об’єктів, здійснені в період з лютого 2022 по квітень 2023 років, чимала кількість з таких об’єктів призначені для релігійних цілей. Російська православна церква давно підтримує агресію держави, де вона зосереджена, виступаючи частиною пропагандистського механізму, насаджуючи нетерпимість за багатьма ознаками, культивуючи смерть і знецінюючи людське життя. Заперечуючи своєю діяльністю багато християнських цінностей, російське православ’я звинувачує інші православні, християнські та інші церкви та вірян у “неправильних поглядах”, “єресі” та “сатанинстві”, тим самим даючи духовне підґрунтя для вчинення геноциду російськими громадянами.

Окрім цих складових феномену російського геноциду в Україні є його ознаки, які вже кваліфіковані або можуть бути кваліфіковані юристами як такі, що визначені міжнародним правом. Так, ми вже розповідали про дії, пов’язані із депортацією українських дітей, що призвели до видання Міжнародним кримінальним судом ордерів на арешт Президента РФ Путіна і його уповноваженої з прав дитини, Марії Львової-Бєлової. Поки що цей факт (насильницька передача дітей з однієї групи в іншу) є найпевнішим критерієм того, що ми справді маємо справу з геноцидом, проте багато юристів, схильних до позитивного тлумачення норм права, що ґрунтується на з’ясуванні намірів правотворців чи об’єктивного історичного значення норми права на час її ухвалення, проявляють дуже обережну позицію. Відносно новою, а відтак складною для належної кваліфікації практикою є те, що росіяни, попри вчинені ними численні вбивства та руйнування в Україні, не прагнуть тотального винищення більшості українців, надаючи реальні чи уявні можливості нашим громадянам, які готові відмовитися від своєї національної ідентичності на користь ідентичності російської. Це створює труднощі у сприйнятті національної групи українців як об’єкту геноциду.

Таким чином вивчення феномену, належна кваліфікація геноциду, який Росія здійснює на території України, і, можливо, майбутнє уточнення норм міжнародного права, потребує залучення представників різноманітних професійних спільнот, здатних комплексно підійти до цієї проблематики. Координація такої роботи на фінальному етапі потребуватиме зусиль держави, проте вже зараз правозахисне товариство, користуючись своїми широкими зв’язками та можливостями, має інтенсивно працювати, щоб забезпечити притягнення винних до відповідальності та створити умови, що гарантуватимуть неповторення цього злочину в майбутньому.