Справа Воїслава Тордена
14 березня 2025 року Окружний суд міста Гельсінкі засудив до довічного позбавлення російського громадянина Воїслава Тордена (також відомого як Ян Петровський) за вчинення низки воєнних злочинів у вересні — жовтні 2014 року на території Луганської області, основна частина з яких пов’язана з нападом представників кількох контрольованих російською стороною збройних груп на колону батальйону “Айдар” поблизу міста Щастя. Зокрема, В. Тордена було визнано винним у:
а) вбивстві українського військовослужбовця, який перебував у стані hors de combat. Суд кваліфікував такі дії обвинуваченого за п. 1 (вбивство іншої людини у зв’язку з міжнародним збройним конфліктом в порушення норм міжнародного гуманітарного права) ч. 1 § 5 (Воєнний злочин) розділу 11 (Воєнні злочини та злочини проти людяності) Кримінального кодексу Фінляндії (КК Фінляндії);
б) каліцтві українського військовослужбовця, який перебував у стані hors de combat. Ці дії були кваліфіковані судом за п. 1 (каліцтво іншої людини у зв’язку з міжнародним збройним конфліктом в порушення норм міжнародного гуманітарного права) ч. 1 § 5 розділу 11 КК Фінляндії;
в) посяганні на людську гідність загиблого українського військовослужбовця, що було кваліфіковано судом за ч. 2 (вчинення іншого діяння, що становить воєнний злочин згідно зі статтею 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду або іншим чином порушує положення міжнародного договору про війну, збройний конфлікт або окупацію, що є обов’язковим для Фінляндії, або загальновизнані та усталені закони та звичаї війни) § 5 розділу 11 КК Фінляндії;
г) заяві про те, що пощади не буде. Суд кваліфікував такі дії обвинуваченого за п. 13 (заява про те, що пощади не буде) ч. 1 § 5 розділу 11 КК Фінляндії.
Разом з тим Окружний суд міста Гельсінкі виправдав В. Тордена у зв’язку з частиною висунутих йому обвинувачень. По-перше, суд визнав недоведеною участь обвинуваченого у нападі на колону українських військовослужбовців, скоєному представниками підконтрольних російській стороні збройних груп з використанням прапора України, тобто з порушенням норм міжнародного гуманітарного права, що сторона обвинувачення розглядала, як воєнний злочин, відповідальність за який передбачена п. 11 (неправомірне використання прапора противника у зв’язку з міжнародним збройним конфліктом на порушення норм міжнародного гуманітарного права) ч. 1 § 5 розділу 11 КК Фінляндії.
По-друге, визнав доведеною відповідальність В. Тордена за вбивство лише одного українського військовослужбовця, який після нападу перебував у стані hors de combat, а не чотирьох, як стверджувала сторона обвинувачення.
З цілої низки причин вирок Окружного суду міста Гельсінкі становить значний інтерес в аспекті кримінального переслідування та покарання винуватців воєнних злочинів на національному рівні та особливо в аспекті кримінального переслідування та покарання російських громадян, винуватих у скоєнні воєнних злочинів на території України чи проти громадян України.
По-перше, вирок Окружного суду міста Гельсінкі є першим прикладом засудження російських громадян за скоєні на території України воєнні злочини на засадах принципу універсальної юрисдикції, суть якої полягає в тому, що особа зазнає кримінальної відповідальності за злочин, що жодним чином не пов’язаний з нею, як-от у випадку зі злочинами, інкримінованими В. Тордену, що були вчинені не на території Фінляндії, не її громадянином та не проти її громадян чи її національних інтересів.
Засуджуючи обвинуваченого, фінський суд прямо послався на статтю 7 (Міжнародний злочин) розділу 1 КК Фінляндії, згідно з частиною першою якої фінське законодавство застосовується до вчиненого за межами Фінляндії злочину, караність якого незалежно від законодавства місця його вчинення, ґрунтується на міжнародній угоді, яка є обов’язковою для Фінляндії, або на іншому законі чи нормативному акті, що має міжнародно-обов’язкову силу для Фінляндії (міжнародний злочин).
На перший погляд, це положення виглядає подібно до ч. 1 ст. 8 Кримінального кодексу України (КК України), яка передбачає, що іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили кримінальні правопорушення за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами, і яку заведено розглядати як закріплення універсальної юрисдикції в українському кримінальному праві. Проте між статтею 7 розділу 1 КК Фінляндії та ч. 1 ст. 8 КК України все ж є істотна відмінність: перше з цих положень містить ще й друге речення, згідно з яким додаткові положення щодо застосування цієї статті затверджуються декретом. У 1996 році Міністерством юстиції Фінляндії був затверджений Декрет № 627/1996 “Про застосування розділу 1, статті 7 Кримінального кодексу”, в якому наводиться вичерпний перелік видів злочинів, які вважаються міжнародними для цілей статті 7 розділу 1 КК Фінляндії.
З-поміж іншого Декрет згадує й воєнні злочини (стаття 1(1)). Таким чином, у кінцевому підсумку стаття 7 розділу 1 КК Фінляндії попри свою, на перший погляд, значну подібність з ч. 1 ст. 8 КК України насправді є значно чіткішим та конкретнішим положенням. До того ж формулювання “злочин, караність якого… ґрунтується на міжнародній угоді” залишає значно менше простору для різночитань порівняно з формулюванням “у випадках, передбачених міжнародними договорами”.
По-друге, вирок Окружного суду міста Гельсінкі привертає увагу рясними посиланнями на положення міжнародного права та навіть окремим розділом мотивувальної частини, в якому спеціально розв’язується питання про те, які норми міжнародного права застосовні в справі В. Тордена. З наведених вище положень КК Фінляндії випливає, що вони криміналізують воєнні злочини у комбінований спосіб: а) шляхом виокремлення окремих видів воєнних злочинів у “каталозі” (ч. 1 § 5 розділу 11 КК Фінляндії); б) шляхом бланкетного відсилання до норм міжнародного права (ч. 2 § 5 розділу 11 КК Фінляндії).
Такий підхід де в чому нагадує статтю 438 КК України, яка також прямо криміналізує окремі види воєнних злочинів (наприклад, жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням), але завершується бланкетним відсиланням до норм міжнародного права (інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України). Застосовуючи ч. 1 § 5 розділу 11 КК Фінляндії, Окружний суд міста Гельсінкі, попри те, що вона конкретно характеризує заборонену поведінку, все одно надав правову кваліфікацію діям обвинуваченого з погляду норм міжнародного права. Це перегукується з тенденціями застосування статті 438 КК України в тій її частині, що має форму “каталогу”, українськими судами та є черговим підтвердженням того, що у випадку застосування національними судами положень національного кримінального законодавства щодо воєнних злочинів вони неминуче субсидіарно застосовують й норми міжнародного кримінального права, навіть тоді, коли положення національного закону сформульовані в максимально конкретний спосіб.
Що стосується ч. 2 § 5 розділу 11 КК Фінляндії, то вона привертає до себе увагу не лише схожістю з ч. 1 ст. 438 КК України, але й очевидною відмінністю від неї: якщо ч. 1 ст. 438 КК України, криміналізуючи воєнні злочини, відсилає до порушень законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, тобто фактично лише до договірного міжнародного гуманітарного права (МГП), то ч. 2 § 5 розділу 11 КК Фінляндії відсилає ще й до статті 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду (РС), а також до “загальновизнаних та усталених законів та звичаїв війни”, тобто до звичаєвого МГП.
Внаслідок цього ч. 2 § 5 розділу 11 КК Фінляндії, на відміну від ч. 1 ст. 438 КК України, забезпечує максимально повну криміналізацію воєнних злочинів у розумінні міжнародного кримінального права, оскільки значне число воєнних злочинів (зокрема, воєнних злочинів, вчинених у зв’язку зі збройним конфліктом неміжнародного характеру) є серйозними порушеннями звичаєвого МГП.
По-третє, даючи правову оцінку діям В. Тордена з погляду законодавчих положень про відповідальність за воєнні злочини, Окружний суд міста Гельсінкі не міг уникнути питання про тип збройного конфлікту, який тривав на території України на час вчинення обвинуваченим інкримінованих йому діянь. З одного боку, неминучість розгляду цього питання була зумовлена тим, що воєнні злочини як серйозні порушення норм МГП за своєю природою можуть бути вчинені лише у зв’язку зі збройним конфліктом. З іншого боку, чинне МГП передбачає диференційоване правове регулювання для міжнародного збройного конфлікту (МЗК) та збройного конфлікту неміжнародного характеру. Фінський суд дійшов висновку, що восени 2014 року на території України тривав міжнародний (російсько-український) збройний конфлікт, по суті, підтвердивши аналогічний висновок, зроблений в 2023 році Окружним судом міста Гаага у вироку в справі MH17.
Втім, видається, що Окружний суд міста Гельсінкі дещо інакше, ніж голландський суд, уявляв собі момент початку МЗК, зумовленого російською агресією. Так, якщо Окружний суд міста Гаага однозначно заявив про те, що МЗК тривав станом на 17 липня 2014 року, тобто на момент збиття І. Гіркіним та його поплічниками рейсу MH17, то Окружний суд міста Гельсінкі, визнавши, що збройний конфлікт тривав на території України з весни 2014 року, обтічно вказав, що конфлікт набув ознак міжнародного впродовж весни та літа цього року, коли групи, які вели збройну боротьбу проти урядових українських сил, до яких і належала так звана ДШРГ “Русич”, членом якої був В. Торден, перейшли під російський контроль.
Такий підхід можна пояснити суто прагматичними міркуваннями: Окружний суд міста Гельсінкі бачив своїм завданням з’ясування того, чи існував МЗК станом на момент вчинення інкримінованих В. Тордену діянь, а не дослідження генези цього збройного конфлікту. Ще одна відмінність у розмірковуваннях голландського та фінського судів, що впадає в око, стосується концепції так званого контролю (overall control), згідно з якою діяльність збройних груп, які офіційно не афілійовані з певною державою все ж може бути приписана останній. Покладаючись на цю розроблену Міжнародним кримінальним трибуналом для колишньої Югославії концепцію, Окружний суд міста Гааги детально проаналізував відносини між групами, які вели збройну боротьбу проти урядових українських сил, та російською державою та дійшов висновку, що перші перебували під загальним контролем останньої. У вироку Окружний суд міста Гельсінкі аналогічний розгорнутий правовий аналіз заміщений посиланнями на наданий суду експертний висновок з правовою оцінкою подій на території України, які відбувалися в 2014 році, та на ухвалу Європейського суду з прав людини в справіUkraine and the Netherlands v. Russia, де зазначеним подіям також було надано правову оцінку.
По-четверте, дещо неоднозначне враження справляє те, що Окружний суд міста Гельсінкі розглядав українських військовослужбовців, які потрапили до рук В. Тордена та його спільників, як осіб, що перебувають у стані hors de combat, але не як військовополонених. Згідно зі статтею 41(2) Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, від 1977 року (ДП І), на яку посилався фінський суд, вибулою із строю (hors de combat) вважається будь-яка особа, якщо вона: a) перебуває під владою супротивної сторони; b) ясно виражає намір здатися в полон; або c) непритомна чи яким-небудь іншим чином виведена із строю внаслідок поранення чи хвороби й тому не здатна оборонятися, за умови, що в будь-якому разі ця особа утримується від ворожих дій і не намагається втекти.
Фінський суд не уточнив, у зв’язку з чим він вважав, що українські військовослужбовці мали статус hors de combat. Втім, як можна зрозуміти з викладу фактичних обставин, може йтися про перебування під владою супротивної сторони, оскільки після влаштованої засідки вони опинилися під особистим (фізичним) контролем представників контрольованих російською стороною збройних груп. За таких обставин, як видається, було б логічним вважати їх військовополоненими в розумінні статті 4(А)(1) Женевської конвенції про поводження з військовополоненими від 1949 року (особовий склад збройних сил сторони конфлікту, а також члени ополчення або добровольчих загонів, які є частиною цих збройних сил, які потрапили в полон до супротивника), адже в коментарях до цього положення наголошується, що слова “потрапили в полон до супротивника (have fallen into the power of the enemy)” означають не просто перебування особи на підконтрольній супротивнику території, а перебування під особистим (персональним) контролем з боку представників супротивної сторони.
По-п’яте, засуджуючи В. Тордена за вбивство та каліцтво українських військовослужбовців, які перебували у стані hors de combat, Окружний суд міста Гельсінкі послався крім ч. 1 § 5 розділу 11 КК Фінляндії ще й на § 12 (Відповідальність начальника) цього ж розділу, який разом з § 13 цього ж розділу (Неповідомлення про злочин, вчинений підлеглим) віддзеркалює у фінському кримінальному праві такий інститут міжнародного кримінального права як командна відповідальність.
Згідно зі статтею 28 РС, яка є найсучаснішою ітерацією зазначеного інституту, військові командири, особи, які фактично діють як військові командири, та інші (цивільні) начальники підлягають відповідальності, якщо їхня бездіяльність (незапобігання злочину підлеглого, його неприпинення чи непередача інформації про такий злочин компетентному органу) стала причиною вчинення підлеглим одного зі злочинів за міжнародним правом (злочин геноциду, злочини проти людяності, воєнні злочини, злочин агресії). §§ 12 та 13 розділу 11 КК Фінляндії значним чином ґрунтуються на статті 28 РС, хоча повної “гармонії” між цими положеннями немає:
а) фінський кримінальний закон вужче характеризує бездіяльність начальника, з якою пов’язується його відповідальність за злочини за міжнародним правом, не згадуючи про такий її прояв як неприпинення злочину підлеглого;
б) засуджуючи В. Тордена, суд послався не просто на § 12 розділу 11 КК Фінляндії, а на цей параграф у “зв’язці” з іншими положеннями цього розділу. З цього випливає, що хоча § 12 розділу 11 КК Фінляндії розміщений поміж “класичних” положень Особливої частини кримінального закону, які оголошують певний тип поведінки забороненим під загрозою покарання, сам він не має такої природи. Відповідно, § 12 розділу 11 КК Фінляндії подібно до статті 28 РС ґрунтується на тому, що бездіяльність начальників у зв’язку з вчиненими підлеглими злочинами (зокрема, воєнними злочинами) є не окремим злочином, відмінним від злочину підлеглого, а специфічною підставою відповідальності за такий злочин. Однак, з іншого боку, § 13 розділу 11 КК Фінляндії, що представляє у фінському законодавстві ще один з проявів командної відповідальності, викладений в інший спосіб, а саме як “класичне” положення Особливої частини кримінального закону, що визначає певну поведінку як заборонену та встановлює її специфічну караність (у випадку з § 13 ідеться про штраф або позбавлення волі на строк до двох років).
Для українського контексту застосування Окружним судом міста Гельсінкі § 12 розділу 11 КК Фінляндії в справі Тордена становить інтерес з огляду на дискусію, що триває в Україні довкола статті 31-1 КК України, яка представляє інститут командної відповідальності в українському кримінальному праві. Ця стаття зазнає критики з різних точок зору, одна з яких полягає в тому, що спосіб, в який сформульовано статтю 31-1, не дає суду чіткого уявлення про те, як призначати начальнику покарання. Втім, те, що фінський суд, застосовуючи § 12 розділу 11 КК Фінляндії, яка в аспекті призначення покарання мало чим різниться від статті 31-1 КК України, все ж знайшов, як саме призначити покарання В. Тордену, є доводом на користь того, що й українські суди цілком зможуть впоратися з аналогічним завданням.
Застосовуючи § 12 розділу 11 КК Фінляндії в справі В. Тордена, Окружний суд міста Гельсінкі зробив два важливі для розуміння того, як “працює” інститут командної відповідальності, висновки:
а) суд констатував, що зазначене положення фінського закону (як власне, й положення міжнародного кримінального права) поширюється й на випадки, коли особа (як-от В. Торден) була наділена владою над членами певної групи не державою в офіційному порядку, а шляхом неформальних домовленостей в межах групи;
б) суд визнав, що як і за міжнародним кримінальним правом, § 12 розділу 11 КК Фінляндії не виключає відповідальності начальника за незапобігання вчинених підлеглими злочинів за міжнародним правом і тоді, коли, він не перебував на останній ланці командної вертикалі (зокрема, суд відкинув аргумент захисту В. Тордена про незастосовність до нього § 12, оскільки він був не командиром групи “Русич”, а лише його заступником).
По-шосте, вирок у справі В. Тордена допомагає краще зрозуміти специфіку такого воєнного злочину як посягання на людську гідність, зокрема образливе і принизливе поводження (стаття 8(2)(b)(xxі) РС). Якщо цей злочин набуває форми оприлюднення фотографій, які принижують гідність зображеної на них загиблої людини, то особа, яка зробила та оприлюднила таку фотографію (у справі В. Тордена такою особою був сам обвинувачений) підлягає відповідальності, навіть якщо на фото позувала інша особа (у справі В. Тордена такою особою був командир групи “Русич”).
По-сьоме, вирок Окружного суду міста Гельсінкі прояснює специфіку ще одного воєнного злочину, а саме: злочину заяви про те, що пощади не буде (стаття 8(2)(b)(xii) та (е)(х) РС). Для відповідальності за цей злочин не має значення те, що особа, яка робить подібну заяву, лише ретранслює позицію командира групи “Русич”, на чому намагався наголошувати захист В. Тордена.
