ПА ОБСЄ включила до Гаазької декларації резолюцію про злочини Росії проти журналістів і медіа
У матеріалі згадуємо відомі випадки загибелі журналістів, полону українських медійників і атак на редакції від початку повномасштабної війни.
Що сталось?
Парламентська асамблея ОБСЄ включила до Гаазької декларації резолюцію про злочини Росії проти журналістів і медіа в Україні. Документ ухвалили 8 липня 2026 року за підсумками 33-ї щорічної сесії асамблеї. Під час підготовки резолюції використали дані Інституту масової інформації, який від початку повномасштабного вторгнення документує російські злочини проти журналістів, редакцій і медіаінфраструктури. З текстом резоюціїї можна ознайомитися тут.
Резолюція ґрунтується на напрацюваннях Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради з розслідування злочинів Росії проти журналістів та працівників медіа. Її ініціювали делегації України та Франції.
У документі йдеться про переслідування журналістів, убивства й поранення медійників, незаконні затримання, тиск на редакції, знищення медіаінфраструктури та збитки, яких українським медіа завдала російська агресія. Резолюція також порушує питання підтримки незалежної журналістики в Україні — під час війни та після її завершення.
Один із пунктів документа стосується створення спеціального санкційного переліку осіб, причетних до злочинів проти журналістів. Його назвали “списком Рощиної” — на честь української журналістки Вікторії Рощиної, яка загинула в російському полоні. Список має передбачати персональні санкції проти людей, відповідальних за переслідування українських медійників.
Власне для України значення резолюції полягає насамперед у тому, що вона закріплює на міжнародному рівні системний характер переслідування журналістів і медіа з боку Росії. Убивства, незаконні затримання, катування, руйнування редакцій, захоплення обладнання, блокування українського мовлення та поширення пропаганди розглядаються не як окремі епізоди, а як взаємопов’язані способи обмежити незалежне висвітлення війни й окупації. Тобто резолюція не створює автоматичних юридичних наслідків і сама по собі не забезпечує звільнення полонених чи покарання винних. Водночас вона посилює політичні вимоги України щодо звільнення незаконно утримуваних медійників, підтримки постраждалих редакцій, документування злочинів і застосування санкцій до причетних до переслідувань. Важливо, що документ також може бути додатковою основою для міжнародної адвокації та подальшого використання зібраних даних у розслідуваннях.
Крім того, за словами членкині української делегації в ПА ОБСЄ Євгенії Кравчук, ухвалення резолюції має міжнародне значення, оскільки внаслідок російської агресії загинули не лише українські, а й іноземні журналісти. Вона нагадала, що серед загиблих від дій російських військових були четверо французьких медійників.
Міжнародний погляд
З погляду міжнародного гуманітарного права журналісти, які працюють у зоні збройного конфлікту, є цивільними особами, якщо вони не беруть безпосередньої участі в бойових діях. Додатковий протокол І до Женевських конвенцій прямо визначає, що журналісти, які виконують небезпечні професійні завдання в районах збройного конфлікту, мають розглядатися як цивільні. Відповідно, вони користуються захистом, передбаченим для цивільного населення.
Такий самий підхід застосовується до редакцій, офісів медіа, студій, обладнання, телевеж і передавальної інфраструктури. Медіаорганізації, їхні приміщення й техніка за загальним правилом є цивільними об’єктами. Вони не можуть бути атаковані, якщо не стали військовою ціллю. МКЧХ окремо пояснює, що медіаорганізації, об’єкти та обладнання зазвичай вважаються цивільними об’єктами й захищаються міжнародним гуманітарним правом.
Міжнародне гуманітарне право вимагає від сторін конфлікту завжди розрізняти військові цілі та цивільні об’єкти. Атаки можуть бути спрямовані лише проти військових цілей. Цивільні об’єкти захищені від нападу, якщо й доки вони не використовуються так, що робить їх військовою ціллю.
Крім того, звичаєве міжнародне гуманітарне право забороняє свавільне позбавлення волі, насильницькі зникнення, захоплення заручників, катування та жорстоке або нелюдське поводження. Ці заборони стосуються й цивільних журналістів, які опинилися під контролем сторони конфлікту.
Для слідства в кожному випадку важливо встановити обставини: чи був журналіст упізнаваний як представник медіа, де він перебував під час атаки, чи була поруч військова ціль, який тип зброї застосували, чи могли нападники знати про присутність цивільних або журналістів. У випадках полону важливо з’ясувати, хто саме затримав людину, де її утримували, чи був доступ до адвоката, родини та медичної допомоги, а також чи застосовували до неї тиск або насильство.
Напад на журналіста або редакцію впливає на право суспільства отримувати інформацію про війну, окупацію, обстріли, полон, руйнування і становище цивільних. Саме тому міжнародні організації розглядають безпеку журналістів під час збройного конфлікту як частину захисту цивільного населення та права на інформацію. ЮНЕСКО наголошує, що журналісти під час конфліктів повідомляють про порушення прав людини й надають суспільству життєво важливу інформацію.
Загальний контекст
За даними Інституту масової інформації, станом на 14 липня 2026 року, від початку повномасштабного вторгнення Росія загинули 134 медійники, 15 із них — під час виконання професійних обов’язків.
Одним із перших загиблих медійників після початку повномасштабного вторгнення став фотокореспондент Євгеній Сакун. Він працював для видання LIVE та іспанської агенції EFE. Сакун загинув 1 березня 2022 року під час російського ракетного обстрілу Київської телевежі.
13 березня 2022 на Київщині зник український фотожурналіст Макс Левін. Його тіло знайшли 1 квітня біля села Гута Межигірська. За попередньою інформацією Офісу генпрокурора, беззбройного Левіна вбили російські військові. Пізніше “Репортери без кордонів” оприлюднили розслідування, у якому дійшли висновку, що Левіна та його супутника Олексія Чернишова могли стратити російські солдати в лісі поблизу Києва.
26 квітня 2023 року в Херсоні загинув український продюсер і фіксер La Repubblica Богдан Бітік. Він працював разом з італійським кореспондентом Коррадо Дзуніно поблизу Антонівського мосту. Журналісти були марковані як преса, коли потрапили під обстріл російських снайперів. Дзуніно дістав поранення.
9 травня 2023 року поблизу Часового Яру на Донеччині загинув французький відеожурналіст AFP Арман Солдін. Він працював разом із командою журналістів, коли район потрапив під російський обстріл.
У серпні 2024 року російський удар по готелю “Сапфір” у Краматорську вбив радника з питань безпеки Reuters Раяна Еванса. У готелі перебувала команда агентства Reuters із шести людей. Двоє журналістів агентства були госпіталізовані.
Крім того, за даними Інституту масової інформації, станом на 3 липня 2026 року в російському полоні залишаються щонайменше 26 цивільних українських медійників і один журналіст, який долучився до Сил оборони.
Журналіст УНІАН Дмитро Хилюк був викрадений російськими військовими 3 березня 2022 року в селі Козаровичі на Київщині. Його утримували як цивільного заручника: спершу на окупованій території Димера, згодом — у СІЗО в Росії. У серпні 2025 року Хилюк повернувся до України після понад трьох років полону.
Журналістка Вікторія Рощина зникла в серпні 2023 року під час поїздки на окуповані території. Пізніше стало відомо, що її утримувала Росія. У жовтні 2024 року Україна підтвердила смерть журналістки в російському полоні. За даними “Слідства.Інфо”, Рощина загинула 19 вересня 2024 року; незадовго до смерті її етапували до слідчого ізолятора №3 у місті Кізел Пермського краю РФ.
У квітні 2022 року в окупованому Криму російські силовики затримали громадянську журналістку Ірину Данилович. Вона писала про проблеми медицини на півострові та права медичних працівників. У грудні 2022 року її засудили до семи років позбавлення волі за звинуваченням у нібито зберіганні вибухового пристрою. Згодом строк скоротили на один місяць, після чого Данилович етапували до Росії.
Фрілансера “Крим.Реалії” Владислава Єсипенка російські силовики затримали в окупованому Криму ще 10 березня 2021 року. Він знімав матеріали для проєкту Радіо Свобода. Окупаційний суд засудив його до шести років позбавлення волі, апеляція скоротила строк до п’яти років. У червні 2025 року Єсипенко вийшов на волю після відбуття незаконного покарання.
Мелітопольська журналістка Ірина Левченко перебуває в російському полоні з 2023 року. За даними “Репортерів без кордонів”, російські військові викрали її та її чоловіка Олександра 6 травня 2023 року. Чоловіка звільнили в серпні 2024 року, а Ірину Левченко спершу утримували в Мелітополі, у 2025 році перевезли до слідчого ізолятора в окупованому Донецьку, а у 2026 році — до Сімферополя.
У російському полоні або ув’язненні залишаються:
Олексій Бессарабов, Дмитро Штибліков, Сейран Салієв, Марлен Асанов, Тимур Ібрагімов, Ернес Аметов, Сервер Мустафаєв, Осман Аріфмеметов, Ремзі Бекіров, Руслан Сулейманов, Рустем Шейхалієв, Амет Сулейманов, Асан Ахтемов, Ірина Данилович, Вілен Темер’янов, Євген Ільченко, Ірина Левченко, Олександр Малишев, Георгій Левченко, Максим Рупчов, Яна Суворова, Анастасія Глуховська, Владислав Гершон, Рустем Османов, Азіз Азізов і Геннадій Осьмак.
Окремо в російському полоні перебуває Василь Філімон — телеоператор Миколаївської філії Суспільного, якого призвали до Збройних сил України.
Росія атакує не лише журналістів, які працюють на місцях обстрілів або в окупації. Під ударами опиняються редакції, офіси медіа, студії, техніка, телевежі та інша інфраструктура, без якої медіа не можуть працювати.
3 липня 2026 року Національна спілка журналістів України підтвердила 80 випадків фізичного впливу російських атак на українські медіа. З них 28 стосувалися руйнування або пошкодження редакцій і медійної інфраструктури; дві редакції були повністю знищені. Ще 35 випадків стосувалися пошкодження житла або майна журналістів.
Один із таких випадків стався в ніч проти 24 травня 2026 року під час російської атаки на Київ. Тоді про пошкодження офісів і робочих просторів повідомили щонайменше шість редакцій та медіа. Постраждали київське бюро Deutsche Welle, студія німецького мовника ARD, релокована з Луганщини “Реальна газета”, інформаційне агентство УНІАН, онлайн-медіа “Ґрати” та “Шелтер”. У частині приміщень вибило вікна, пошкодило стелі, студії, техніку та робочі простори.
Після окупації Великого Бурлука на Харківщині російські військові забрали обладнання радіо “Слобожанське FM”, доступ до частоти та фірмові заставки. Представники радіо повідомляли, що ці ресурси потім використовували для поширення російської пропаганди під брендом українського медіа.
Інститут масової інформації також зафіксував щонайменше 24 публічно відомі атаки на українські телевежі та іншу телевізійну інфраструктуру у 12 регіонах. Найбільше таких випадків було в Харківській, Сумській і Херсонській областях. Удари по телеінфраструктурі також фіксувалися в Дніпропетровській, Запорізькій, Київській, Чернігівській, Донецькій, Луганській, Вінницькій, Житомирській та Рівненській областях.
