Справа Філіпа Сімана
6 серпня 2024 року Міський суд Праги постановив вирок у справі Філіпа Сімана, який став вироком іноземного суду за обвинуваченням особи у вчиненні воєнного злочину, скоєного у зв’язку з російсько-українським збройним конфліктом (війною). Згодом підставність засудження обвинуваченого за вчинення воєнного злочину була підтверджена Вищим судом Праги та Верховним судом Чехії.
Вирок щодо Ф. Сімана є вельми нетривіальним, якщо поглянути і на фактичний, і на юридичний бік цієї справи. Нетривіальність вироку з фактичної сторони полягає в тому, що на відміну від фігурантів абсолютної більшості кримінальних проваджень, відкритих в іноземних державах стосовно воєнних злочинів, скоєних у зв’язку з російсько-українським збройним конфліктом, Ф. Сіман брав участь у збройному конфлікті на боці України. У березні-квітні 2022 року він проходив службу у складі добровольчого батальйону “Карпатська Січ” на території Ірпеня та Бучі. У цей же період обвинувачений заволодів низкою чужих речей, починаючи від дихальної маски пілота літака Ан-225 “Мрія”, продовжуючи сонячними окулярами бренду “Гуччі”, що належали загиблому російському військовослужбовцю, та закінчуючи цінними речами та грошима, які належали українським цивільним.
Міський суд Праги засудив Ф. Сімана до семи років позбавлення волі за § 414(1)(а) Кримінального кодексу Чехії (КК Чехії). § 414 КК Чехії має назву “Мародерство в зоні воєнних дій”, а пункт а) його частини першої передбачає відповідальність за пограбування загиблих чи інше привласнення чужої речі, вчинене в зоні воєнних дій, на полі бою, в місцях, що постраждали від воєнних дій, збройного конфлікту, або на окупованій території.
У ширшому контексті § 414 є частиною “каталогу” воєнних злочинів за кримінальним законодавством Чехії, який крім зазначеного параграфа включає також §§ 411 (Застосування заборонених засобів ведення бою та недозволене ведення бою), 412 (Воєнна жорстокість), 413 (Переслідування населення), 415 (Зловживання міжнародно визнаними та державними емблемами), 416 (Зловживання прапором перемир’я), 417 (Завдання шкоди парламентеру). Хоча криміналізація воєнних злочинів на національному рівні за допомогою “каталогу” видається кращим методом, ніж бланкетне відсилання до джерел міжнародного права, не можна не зауважити про певні специфічні риси чеського варіанту “каталогу” воєнних злочинів, які роблять його не оптимальним законодавчим рішенням у сфері гармонізації національного кримінального права з міжнародним кримінальним правом.
Як й інші національні “каталоги” воєнних злочинів (наприклад, “каталог”, передбачений німецьким Кодексом злочинів проти міжнародного права), чеський “каталог” відчутно різниться від “каталогу” воєнних злочинів, передбаченого статтею 8(2) Римського статуту Міжнародного кримінального суду (РС), структурно. Втім, куди важливіше, що §§ 411-417 КК Чехії істотно відхиляються від статті 8(2) РС змістовно та термінологічно.
Частина змістовних відхилень КК Чехії від статті 8(2) РС цілком зрозуміла, адже останнє договірне положення не є герметичним “резервуаром” всіх відомих міжнародному кримінальному праву воєнних злочинів. Відтак цілком виправдано, що § 417 КК Чехії передбачає відповідальність за завдання шкоди парламентеру, яке в статті 8(2) РС не згадується, але беззастережно є воєнним злочином згідно зі звичаєвими нормами міжнародного права. Однак, з іншого боку, складно знайти пояснення тому, що чеський “каталог” воєнних злочинів ігнорує низку воєнних злочинів, які згадуються в статті 8(2) РС, наприклад взяття заручників (стаття 8(2)(а)(viii) та (с)(ііі) РС). Ще більшим відхиленням КК Чехії від статті 8(2) РС є визнання воєнним злочином перешкоджання чи заважання організаціям цивільної оборони супротивника, нейтральної або іншої держави у виконанні їхніх гуманітарних завдань (§ 412(2)(b)), оскільки таке діяння не належить до воєнних злочинів ні згідно зі статтею 8(2) РС, ні згідно з будь-яким іншим джерелом міжнародного кримінального права.
Повертаючись до § 414(1)(а) КК Чехії, за порушення вимог якої був засуджений Ф. Сіман, слід зазначити, що вона є яскравою ілюстрацією термінологічних відступів чеського “каталогу” воєнних злочинів від статті 8(2) РС. Перша термінологічна відмінність полягає в тому, що мова § 414(1)(а) КК Чехії значно абстрактніша за мову статті 8(2) РС, внаслідок чого зазначений параграф накриває і цілу низку воєнних злочинів проти власності, що згадані в статті 8(2)(а)(іv), (b)(xiii), (b)(xvi), (e)(v) та (e)(xiii) РС, і воєнні злочини проти власності, що в статті 8(2) РС не згадуються, наприклад заволодіння майном хворих, поранених та загиблих. По-друге, за міжнародним правом воєнні злочини характеризуються так званим контекстуальним елементом, який полягає в тому, що “діяння відбувалося в контексті збройного конфлікту та були пов’язані з ним”. У § 414(1) КК Чехії така ознака не згадується, але натомість зазначається, що відповідальність за пограбування загиблих чи інше привласнення чужої речі настає, якщо зазначені дії були вчинені в зоні воєнних дій, на полі бою, в місцях, що постраждали від воєнних дій, збройного конфлікту, або на окупованій території. Якщо поставити собі за мету тлумачити § 414(1) КК Чехії згідно з нормами міжнародного кримінального права, наведені вище термінологічні відмінності цілком можуть бути згладжені. Однак за відсутності такого методологічного підходу вони можуть завести правозастосувача у “пастку” вельми сумнівних з погляду міжнародного права рішень, що, як видається, й сталося у справі Ф. Сімана.
Засуджуючи обвинуваченого, Міський суд Праги з-поміж іншого вказав на положення джерел міжнародного права, які порушив Ф. Сіман. Цими положеннями, на думку суду, були стаття 47 Гаазького положення про закони і звичаї війни на суходолі, затвердженого IV Конвенцією про закони і звичаї війни на суходолі від 1907 року (ГП) та стаття 33 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 1949 року (ЖК ІV). Перше з цих положень передбачає, що мародерство офіційно забороняється, а друге — що пограбування забороняються. На перший погляд, обидва вони цілком релевантні з огляду на фактичні обставини справи Ф. Сімана, але насправді це не так. Стаття 47 ГП адресована стороні міжнародного збройного конфлікту (МЗК), яка окупувала чужу територію, на що прямо вказує назва Частини ІІІ ГП “Військове керівництво на території держави-супротивника”, до якої віднесено це договірне положення. Таким чином, стаття 47 ГП, звісно, не застосовна щодо Ф. Сімана, оскільки він заволодівав майном на території України, на боці якої й брав участь у бойових діях.
Дещо складнішою є ситуація зі статтею 33(2) ЖК ІV. Розділ І Частини ІІІ цієї Конвенції, до якої віднесено цю статтю, має назву “Положення, спільні для територій сторін конфлікту та для окупованих територій”. Перша частина цієї назви (“територія сторони конфлікту”) нібито свідчить на користь релевантності статті 33(2) ЖК ІV в справі Ф. Сімана. Однак Частина ІІІ Конвенції, складовою якої є згаданий Розділ І, називається “Статус осіб, які перебувають під захистом, та поводження з ними”, а під захистом ЖК IV згідно з її статтею 4(1) перебувають особи, які в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є. Отже, майно саме таких осіб і захищає від пограбування стаття 33(2) ЖК IV. Відповідно, воюючи на боці України, Ф. Сіман не міг порушити це положення міжнародного гуманітарного права (МГП), заволодіваючи майном українських фізичних та юридичних осіб. Що стосується заволодіння майном загиблого російського військовослужбовця, то на цей епізод стаття 33(2) ЖК IV також не поширюється, оскільки згідно зі статтею 4(4) цієї Конвенції особи, що перебувають під захистом Женевської конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях від 12 серпня 1949 року (ЖК І), не належать до кола осіб, захищених ЖК IV. У сучасному міжнародному кримінальному та гуманітарному праві намітилася тенденція до того, що громадяни сторони МЗК, які зберігають їй лояльність, також можуть бути потерпілими від воєнних злочинів, однак відомі на сьогодні прояви цієї тенденції стосуються виключно воєнних злочинів проти особи, але не воєнних злочинів проти власності.
У підсумку виявляється, що єдиним договірним положенням МГП, яке дійсно порушив Ф. Сіман, є стаття 15(1) ЖК І, що забороняє пограбування мертвих. Як згадувалося вище, подібна поведінка визнається серйозним порушенням МГП (воєнним злочином) на міжнародному рівні. Відповідно, засудження Ф. Сімана за це діяння (заволодіння окулярами загиблого російського військовослужбовця) як за воєнний злочин на національному рівні є підставним. Однак, що стосується більшої частини інкримінованих обвинуваченому епізодів заволодіння чужим майном (заволодіння майном українських фізичних та юридичних осіб), з погляду міжнародного права їх слід було б кваліфікувати як “загальнокримінальні” крадіжки. І, до слова, саме на цьому і наполягав захист Ф. Сімана. Проте суд зазначив, що положення про “загальнокримінальну” крадіжку “могло б бути застосоване, якби діяння, описане у вироку, було вчинене на території України, яка не була безпосередньо охоплена війною, однак обвинувачений вчиняв їх у місцях, які в перші дні військового конфлікту були прямим синонімом людських страждань та негуманних дій Російської Федерації”.
Тим самим суд фактично втрапив у “пастку”, створену неузгодженістю термінології § 414(1) КК Чехії з міжнародним правом. Він підійшов до застосування цього положення максимально буквально, покладаючись на те, що воно пов’язує відповідальність за заволодіння майном з вчиненням такого діяння “в місцях, що постраждали від воєнних дій, збройного конфлікту”, й ігноруючи те, що далеко не всі подібні випадки дійсно характеризується контекстуальним елементом воєнних злочинів, оскільки в принципі не перебувають у площині регулювання МГП. Наслідком такого підходу Міського суду Праги стало засудження Ф. Сімана на національному рівні за низку епізодів заволодіння чужим майном як за воєнні злочини проти власності, хоча на міжнародному рівні такі діяння воєнними злочинами не визнаються. У певному сенсі справа Ф. Сімана є юридичним “антиподом” справи MH17, в якій Окружний суд міста Гаага всіляко намагався уникнути того, щоб кваліфікувати дії І. Гіркіна та його поплічників зі збиття рейсу MH17 як воєнний злочин.
