ООН вперше внесла російські сили до “списку ганьби” за сексуальне насильство під час війни
Що відбулося?
У щорічній доповіді Генерального секретаря ООН щодо сексуального насильства в умовах конфлікту російські збройні сили та силові структури вперше офіційно з’явилися серед сторін, яких обґрунтовано підозрюють у вчиненні або відповідальності за такі злочини. Про це повідомив Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець.
Українські громадські організації домагалися включення Росії до цього переліку не один рік. Ще у грудні 2024 року організації “СЕМА Україна”, “Нумо, сестри”, “Випускники” та “29 грудня” звернулися до Генерального секретаря ООН із вимогою включити Росію до “списку ганьби” за системне сексуальне насильство проти громадян України. У 2026 році ця адвокація продовжилася на майданчику Комісії ООН зі становища жінок у Нью-Йорку.
Що таке “список ганьби”?
Так званий “список ганьби” — це не окремий судовий реєстр і не санкційний список у прямому значенні. Так неофіційно називають додаток до щорічної доповіді Генерального секретаря ООН про сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом. У цьому додатку ООН перелічує сторони збройних конфліктів, щодо яких є обґрунтовані та перевірені дані про повторювані випадки зґвалтувань або інших форм сексуального насильства під час війни.
До переліку можуть потрапляти як державні сили, так і недержавні збройні формування — армії, силові структури, воєнізовані підрозділи або організовані угруповання.
Наприклад, до переліку сторін, підозрюваних у сексуальному насильстві в конфліктах, у різні роки в додатках до звітів згадували сторони конфліктів у Демократичній Республіці Конго, М’янмі, Сомалі, Південному Судані, Судані, Сирії та інших країнах, а ХАМАС був у цьому списку раніше .
Про що повідомляє ООН?
Попри відсутність доступу до місць утримання на території Росії та на окупованих територіях, Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні змогла верифікувати 310 випадків сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, скоєного російськими збройними силами та силами безпеки.
У звіті зазначається, що російська влада системно відмовляла міжнародним спостерігачам у доступі до українських військовополонених і цивільних, яких утримують у місцях несвободи. Через це значну частину інформації ООН отримувала вже після звільнення людей з полону або від тих, кому вдалося виїхати з окупованих територій.
Більшість постраждалих у підтверджених ООН випадках — чоловіки. За даними звіту, йдеться про 280 чоловіків, 26 жінок і 4 дівчат. Серед постраждалих — українські військовополонені та цивільні, яких утримували в російських місцях несвободи. У таких умовах сексуальне насильство є формою катування, приниження, залякування та психологічного тиску.
Серед імовірних виконавців таких злочинів були не лише військовослужбовці, а й представники російських силових структур, зокрема співробітники Федеральної служби виконання покарань та Федеральної служби безпеки.
Харківська правозахисна група також зазначає, що місія ООН задокументувала 31 випадок сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, у яких ідеться про причетність представників українських збройних сил, СБУ та персоналу пенітенціарних установ. Більшість цих випадків сталася до 2025 року. Водночас у звіті підкреслюється, що Україна продовжувала надавати незалежним спостерігачам, адвокатам і родичам доступ до російських військовополонених та затриманих цивільних. Також Україна вживала заходів для посилення політики й законодавства у сфері протидії сексуальному насильству, пов’язаному з конфліктом, зокрема в межах співпраці з ООН.
Водночас Офіс Генерального прокурора України станом на кінець травня 2026 року задокументував 398 фактів сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Серед постраждалих — 248 жінок і 150 чоловіків, а також 23 дитини.
Чому це важливо?
Включення російських збройних і безпекових сил до переліку ООН не є судовим вироком і саме по собі не встановлює відповідальність конкретних виконавців. Однак воно має важливе значення для міжнародного визнання системного характеру сексуального насильства, пов’язаного з війною проти України. Як зазначає правозахисниця Галина Скіпальська, такий список є офіційним підтвердженням того, що проблема не зводиться до окремих епізодів, а потребує реакції на міжнародному рівні.
Це рішення посилює позицію України в адвокації, дипломатичному тиску та майбутніх процесах притягнення винних до відповідальності. Воно може бути використане як додатковий аргумент для санкційної політики, міжнародного переслідування, обмеження співпраці з причетними структурами та вимог до Росії припинити такі злочини, допустити незалежний моніторинг до місць утримання і забезпечити захист постраждалих.
Також це важливо для майбутнього правосуддя. Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, у міжнародному праві може розглядатися як воєнний злочин або злочин проти людяності. У певних обставинах такі дії також можуть бути частиною ширшої політики переслідування, залякування або знищення групи. Тому важливо документувати й умови, у яких вони відбувалися, коло виконавців, командну вертикаль і повторюваність таких практик.
Яке покарання за сексуальне насильство передбачає міжнародне право?
Міжнародне право розглядає сексуальне насильство, пов’язане зі збройним конфліктом, як один із найтяжчих міжнародних злочинів. Зокрема, Римський статут Міжнародного кримінального суду передбачає, що такі дії можуть кваліфікуватися як воєнні злочини, злочини проти людяності або, за певних обставин, як елемент геноциду. Важливим є контекст, у якому вчиняється злочин, його масштаб, повторюваність, зв’язок зі збройним конфліктом і намір виконавців або організаторів.
Сексуальне насильство може вважатися воєнним злочином, якщо воно безпосередньо пов’язане з війною. Це стосується випадків, коли насильство вчиняється щодо цивільних на окупованих територіях, військовополонених, незаконно затриманих людей або інших осіб, які перебувають під контролем сторони конфлікту.
Зокрема, застосування тока до статевих органів військовополонених в місцях позбавлення свободи є сексуальним насильством і кваліфікується як воєнний злочин. Опитування обмінених військовополонених свідчить, що багато хто з них був підданий таким катуванням в різних російських установах позбавлення волі різними охоронцями (мова йде про тих, хто утримується incommunicado і ще не притягався до судової відповідальності), що дає підстави стверджувати про систематичність та широкомасштабність цього злочину, тобто ставити питання про кваліфікацію у вигляді злочину проти людяності.
Так само масовими були випадки згвалтування цивільних — і жінок, і чоловіків. Якщо сексуальне насильстве проти цивільних не є поодиноким, а відбувається в межах широкомасштабного та систематичного нападу на цивільне населення, воно також може кваліфікуватися як злочин проти людяності. У цьому випадку важливо не лише саме вчинення насильства, а й те, що воно є частиною ширшої політики терору, переслідування, залякування або підкорення населення.
В окремих випадках сексуальне насильство може розглядатися і як елемент геноциду. Це можливо тоді, коли такі злочини вчиняються з наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку.
До відповідальності можуть притягуватися також ті, хто віддавав накази, організовував злочини, підбурював до них, допомагав у їхньому вчиненні або створював умови для безкарності. Окреме значення має командна відповідальність. Військові командири та цивільні керівники можуть відповідати за злочини підлеглих, якщо вони знали або мали знати про такі дії, але не вжили необхідних і можливих заходів, щоб запобігти злочинам, припинити їх або передати інформацію компетентним органам для розслідування.
