Історія повторюється?

У середині грудня 2023 року виповнилося вісімдесят років з часу так званого Харківського процесу, за підсумками якого вироком Військового трибуналу 4-го Українського фронту були засуджені до смертної кари німецькі громадяни В. Лангхельд, Г. Ріц, Р. Рецлав та радянський громадянин М. П. Буланов.

Обвинувачених було визнано винними у численних катуваннях та вбивствах цивільних осіб і військовополонених на окупованій нацистами Харківщині. Харківський процес посідає важливе місце у серії процесів, організованих радянською владою під час та після Другої світової війни у зв’язку зі звірствами, скоєними на окупованих територіях СРСР або проти радянських громадян поза межами території СРСР. Зокрема, процес став першим випадком покарання представників нацистського режиму. Причому йдеться не лише про перший подібний судовий процес на території СРСР, а взагалі про перший такий процес у світі.

У березні 2022 року колишній Міністр оборони України Олексій Рєзніков висловив ідею про те, що судовий процес над російськими громадянами, винними у скоєнні воєнних злочинів на території України, має відбутися у Харкові як данина Харківському процесу 1943 року. Проте проведення символічної паралелі між сучасними процесами у справах про воєнні злочини та Харківським процесом виглядає не надто доречним, якщо придивитися уважніше до останнього з них.

По-перше, правова якість Харківського процесу є вкрай сумнівною з погляду сучасних стандартів кримінального судочинства. Харківський процес, звісно, не був абсолютним свавіллям. Наприклад, він мав відкритий характер (зокрема, процес відвідали й іноземні журналісти), а засуджені змогли скористатися послугами захисників. Однак, з іншого боку, є ціла низка аспектів, які роблять цей процес неприйнятним з погляду сьогодення:

• правовою підставою засудження обвинувачених на Харківському процесі став Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про заходи покарання для німецько-фашистських лиходіїв, винних у вбивствах і катуваннях радянського цивільного населення і полонених червоноармійців, для шпигунів, зрадників Батьківщини з числа радянських громадян і їх пособників” від 19 квітня 1943 року (Указ від 19 квітня 1943 року), який ніколи не був офіційно опублікований;
• процес тривав з 15 по 18 грудня 1943 року, тобто надзвичайно швидко, а 19 грудня цього ж року вирок був приведений у виконання. При цьому згідно з Указом від 19 квітня 1943 року засуджені не мали права на оскарження вироку.

Для України, як і для будь-якої іншої держави-учасниці Європейської конвенції з прав людини 1950 року, подібна практика виглядає неприйнятною, оскільки вона явно суперечить статтям 6 (Право на справедливий суд) та 7 (Ніякого покарання без закону) цієї Конвенції.

По-друге, складно сказати, що Харківський процес був процесом про воєнні злочини в сучасному розумінні цього поняття. Згідно з Указом від 19 квітня 1943 року за катування та вбивства цивільних осіб та військовополонених з числа радянських громадян підлягали покаранню німецькі, італійські, румунські, угорські та фінські громадяни, а також колаборанти з числа радянських громадян. Говорячи мовою сучасного міжнародного гуманітарного права (МГП), Указ передбачав покарання лише за злочини, скоєні:

• в контексті одного конкретного збройного конфлікту між СРСР, з одного боку, та Німеччиною, Італією, Румунією, Угорщиною та Фінляндією, з іншого боку;
• проти осіб, які належать до сторони збройного конфлікту, що прийняла Указ (СРСР);
• особами, що належали до протилежної сторони збройного конфлікту (Німеччини, Італії, Румунії, Угорщини та Фінляндії).

Сучасне МГП, однак, ґрунтується на принципі рівності сторін збройного конфлікту, який передбачає, що правила МГП застосовуються однаковим чином до всіх сторін будь-якого збройного конфлікту. Як наслідок, у сучасних джерелах міжнародного права, наприклад у статті 8(2) Римського статуту Міжнародного кримінального суду, воєнні злочини характеризуються безвідносно до того, у зв’язку з яким конкретно збройним конфліктом вони були вчинені, та безвідносно до належності обвинувачених і потерпілих до певної сторони збройного конфлікту. Крім того, в сучасну добу воєнні злочини розуміються як злочини, що насамперед порушують норми міжнародного права, а Указ від 19 квітня 1943 року з його акцентами на приналежності потерпілих лише до однієї сторони конкретного збройного конфлікту, а суб’єктів злочину — до його протилежної сторони, радше свідчить не про міжнародний, а про “внутрішньодержавний” характер згаданих в Указі злочинів.

По-третє, вісімдесят років по тому Харківський процес виглядає не так актом правосуддя, як засобом політичного тиску радянського керівництва на своїх союзників. 30 жовтня 1943 року, тобто за півтора місяця до початку цього процесу, Велика Британія, США та СРСР проголосили так звану Московську декларацію, що окреслювала правову рамку відповідальності громадян Німеччини та союзних їй держав за звірства, скоєні впродовж Другої світової війни. Згідно з Декларацією розв’язання питання про відповідальність головних злочинців відкладалося на майбутнє. Згодом способом розв’язання цього питання стало створення у 1945 році Нюрнберзького трибуналу. Стосовно ж злочинців нижчого рангу підписанти декларації висловили таку позицію:

• ці особи мають постати перед судами тих держав, на території, яких вони скоїли звірства;
• судові процеси повинні відбутися після закінчення війни.

Таким чином, ініціювавши Харківський процес до закінчення бойових дій, радянська влада відверто вийшла за рамки цих домовленостей. Цей крок викликав занепокоєння Великої Британії та особливо США у звʼязку з можливими дзеркальними діями нацистського режиму щодо британських та американських військовополонених. Якщо за радянськими військовополоненими німецька влада фактично не визнавала жодних прав, масово катуючи та вбиваючи їх, то поводження з американськими та британськими полоненими загалом було кращим, хоча й воно далеко не завжди відповідало нормам тогочасного МГП. Відтак, можливі кримінальні переслідування істотно погіршили б становище полонених британців та американців.

Уряди Великої Британії та США опинилася у складному становищі, адже публічна критика Харківського процесу могла б зашкодити єдності союзників, а ігнорування односторонніх дій СРСР могло б зашкодити інтересам громадян цих держав, що перебували в полоні. У підсумку радянське керівництво зреагувало на непублічні сигнали, отримані від союзників, і наступні після Харківського процеси над німецькими військовими відбулися вже в грудні 1945 року. Цей крок, однак, виглядає не так проявом доброї волі, як поступкою в штучно створеній проблемній ситуації заради досягнення сильнішої переговорної позиції з інших питань.

Таким чином, Харківський процес безперечно вартий вивчення в історичному плані, однак навряд чи варто розглядати його як символічний фундамент для сучасних процесів у справах про воєнні злочини.