Чому передача українських військовополонених до Угорщини має викликати занепокоєння?

При цьому угорські ЗМІ стверджували, що з угорського боку цим питанням опікувався віце-прем’єр-міністр Жолт Шем’єн. Українська влада негайно заявила, що передача полонених відбулася без її відома. У наступні дні угорський уряд публічно заперечив свою причетність до цього процесу, заявляючи, що передача є результатом “дискусій між церквою та релігійними організаціями, в яких угорська держава не брала жодної участі”, й не висловив жодних критичних суджень щодо цієї події. П’ятьох полонених українській владі вдалося повернути додому. Інші, схоже, продовжують залишатися в Угорщині.

Із суперечливих заяв та повідомлень стосовно цієї ситуації вимальовується доволі тривожна картина:

1. 11 українських військовослужбовців утримувалися Російською Федерацією як військовополонені;
2.  у певний момент ці люди опинилися на території Угорщини;
3. оскільки українці (а) опинилися на території Угорщини не поодинці, а як група, та, (б) вочевидь, не могли виїхати з російської території до якоїсь іншої країни, крім Угорщини, складається враження, що вони приїхали до Угорщини не за власним вибором, а були передані на територію цієї держави;
4. Україна не надавала своєї згоди на цей процес;
5. угорській владі щонайменше було відомо про всі згадані вище обставини, однак вона заперечує своє залучення до процесу передачу українських військовополонених, не проводить жодного розслідування обставин, за яких відбулася передача, й загалом ставиться до цієї ситуації, що склалася, як до нормальної.

Усе це в сукупності не може не викликати запитання: чи правомірна передача українських військовополонених до Угорщини?

В принципі міжнародне гуманітарне право (МГП) дозволяє державі, яка утримує військовополонених, передавати їх під владу іншій державі, якщо ця держава є союзною у відповідному міжнародному збройному конфлікті. Зокрема, це випливає зі статті 12(2) Женевської конвенції про поводження з військовополоненими від 1949 року (ЖК ІІІ). Однак Угорщина ніколи не заявляла про свій союз з Російською Федерацією у війні проти України, та й, як зазначалося вище, угорська влада всіляко відхрещується від своєї причетності до ситуації з 11 українськими військовополоненими. Отже, їх передача до Угорщини не може розглядатися як дозволена МГП передача військовополонених з-під влади однієї союзної держави до іншої.

МГП допускає й інші випадки, коли військовополонені можуть залишати територію держави, яка тримає їх в полоні, й опинятися не на території своєї батьківщини, а на території третьої держави. Йдеться про госпіталізацію в нейтральних країнах хворих та поранених військовополонених, а також про інтернування в нейтральній країні здорових військовополонених, які вже тривалий час перебувають у полоні (стаття 109(2) ЖК ІІІ). Хоча Угорщина неодноразово заявляла про свою нейтральність у російсько-українському збройному конфлікті, все ж немає підстав вважати, що українські військові опинилися на її території на підставі статті 109(2) ЖК ІІІ, адже угорська влада заперечує існування будь-яких домовленостей з російською владою.

Міжнародне право, звісно, допускає передачу осіб з однієї держави до іншої й поза контекстом збройного конфлікту та поза рамками МГП. Проте коло таких випадків вкрай обмежене та по суті вичерпується:

• депортацією у зв’язку з порушенням особою законодавства держави, на території якої вона перебуває;
• екстрадицією (видачею) особи до іншої держави, яка прагне надалі здійснювати щодо особи кримінальне переслідування чи виконати призначене раніше особі покарання;
• перевезенням обвинувачених (засуджених) через територію певної держави до іншої;
• передачею осіб, що відбувають покарання в одній державі, для відбування покарання до іншої держави.

Усі ці випадки за визначенням передбачають співробітництво між державами з дотриманням визначених міжнародним правом процедур, чого, якщо вірити угорській владі, у ситуації з українськими військовополоненими не було. Та й, як можна зрозуміти, в цій ситуації не було жодних приводів для застосування будь-якого із чотирьох зазначених вище механізмів.

Отже, складається враження, що передача українських військових з Російської Федерації до Угорщини відбулася без належних правових підстав. Попри те, що угорська влада всіляко відмежовується від власної залученості до процесу передачі, це не означає, що Угорщина не несе відповідальність за порушення міжнародного права, яке сталося в цій ситуації. Згідно із загальним міжнародним правом, держава відповідає не лише за поведінку своїх органів влади, але й за поведінку приватних осіб, що визнається та приймається державою як її власна (див. статтю 11 Проекту статей щодо відповідальності держав за міжнародно-протиправні діяння). Тож, якщо навіть певній групі угорських громадян, яка діяла в приватному порядку, дійсно вдалося організувати передачу українських військовополонених на угорську територію всупереч нормам міжнародного права, Угорщина все одно відповідальна за цю поведінку, оскільки:

• визнає, що така поведінка мала місце;
• не засудила і не розслідувала її та загалом ставиться до неї як до нормального явища.

По-людськи, звісно, не можна не порадіти як за українських військових, яким вдалося вирватися з російського полону, так і за їх близьких. Однак обставини, за яких це сталося, є вкрай обурливими та дуже тривожними. Йдеться не просто про порушення міжнародного права, а про небезпечний прецедент перетворення українських військовополонених на розмінну монету в політичних та навколополітичних торгах.