Невирішені проблеми захисту прав військовополонених та цивільних ув'язнених: роль Міжнародного Комітету Червоного Хреста
У захисті прав людей під час війни Міжнародний Комітет Червоного хреста (МКЧХ) відіграє особливу роль. Міжнародне гуманітарне право та його основа — Женевські конвенції, закріпили статус МКЧХ як незалежної нейтральної організації, яка забезпечує гуманітарний захист та допомогу жертвам війни та збройного насильства. Ціла низка завдань та повноважень МКЧХ прямо названа в Женевських конвенціях, присвячених захисту прав військовополонених та цивільного населення.
Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну загострило такі проблеми, як приховування державою-агресором інформації про військовополонених та затриманих громадян України; заборона листування цих людей з їхніми родичами; незаконні затримання цивільних; катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження у місцях примусового тримання; смерті хворих та поранених людей у неволі внаслідок неналежної медичної допомоги. В умовах, коли влада РФ відмовляється визнавати ці проблеми щодо українських військовополонених та цивільних, роль МКЧХ у їх вирішенні об’єктивно зростає. Проте аналіз діяльності МКЧХ з березня 2022 року виявив кілька функцій цієї організації, які, на жаль, дотепер залишаються нереалізованими.
Насамперед, слід вказати на відсутність в дипломатично-гуманітарних процесах держави-покровительки, яка досі не призначена. Роль держави-покровительки у контролі дотримання норм міжнародного гуманітарного права важко переоцінити. Наприклад, саме вона може призначити спеціальних делегатів для захисту інтересів України в РФ. МКЧХ в процедурі призначення держави-покровительки має особливі повноваження у випадку, коли воюючі сторони не можуть домовитися щодо призначення такої держави. Аналогічну ситуацію ми спостерігали у 2022 році, коли російська сторона відмовилася визнати Швейцарію державою-покровителькою всупереч пропозиції з боку України. У цьому випадку МКЧХ мав повноваження зробити пропозицію сторонам конфлікту взяти на себе функції держави-покровительки (тобто діяти як субститут) і провести консультації з вищезгаданими сторонами. Проте жодної інформації про такі дії МКЧХ, передбачені Додатковим протоколом (1977 р.), ми досі не маємо.
З проблемою відсутності держав-покровительок тісно пов’язана друга. Місія МКЧХ не має доступу до усіх російських місць несвободи, де утримуються українські військовополонені і цивільні особи. За нашими оцінками, такий доступ забезпечений лише до незначної частини громадян України, які утримуються у місцях примусового тримання на території РФ та на окупованих територіях України. За оцінкою Центру громадянських свобод, російські військові та спеціальні служби викрали та позбавили волі на тривалий термін не менше двох тисяч українських некомбатантів. У базі даних ініціативи Т4Р ця кількість перевищує 4700. Представники російської влади відмовляються надавати інформацію про затриманих українців навіть їхнім найближчим родичам, які підтвердили родинні стосунки документами. В умовах відсутності доступу МКЧХ до всіх позбавлених волі це означає, що влада РФ може безконтрольно приховувати місця утримання українців і діяти на власний розсуд. МКЧХ підтверджує наявність цієї проблеми. Так, 16.10.2022 року в прес-релізі цієї організації сказано: “МКЧХ досі не надано безперешкодного доступу для проведення регулярних відвідувань усіх військовополонених у рамках цього міжнародного збройного конфлікту. І це незважаючи на майже вісім місяців наполегливих запитів з боку наших співробітників на відвідування всіх місць інтернування та утримання під вартою”. Як результат безконтрольності з боку міжнародних організацій, українських бранців катують в місцях ув’язнення, що підтверджується регулярними публікаціями фотографій побитих українських військовополонених та цивільних у російських соціальних мережах. Враховуючи, що вперше доступ до російських місць несвободи МКХЧ отримав лише у грудні 2022 року, доля українських бранців надалі буде багато в чому залежати саме від розширення активності МКЧХ у цьому напрямку.
Не менш важливою проблемою є відсутність змішаних медичних комісій, діяльність яких регламентується Додатком II “Положення про змішані медичні комісії” до Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Комісії є центральним елементом, коли мова йде про можливість репатріації військовополонених ще під час збройного конфлікту. Саме на змішані медичні комісії покладаються регулярні огляди військовополонених з наступним визначенням — хто є тяжко хворим або пораненим і хто підлягає безпосередній репатріації або госпіталізації в нейтральній країні.
В реаліях України проблема створення комісій пов’язана не лише з потенційною тривалістю відбору представників незалежних країн та їх заступників, але й знов-таки — з відсутністю держави-покровительки. А поки що відсутність змішаних медичних комісій призводить до тяжких наслідків для конкретних людей, оскільки країна-агресор добровільно не звільняє тяжко поранених та хворих. Сумним результатом цього є випадки тяжких захворювань, психічних розладів і навіть смерті українців в російській неволі.
МКЧХ інколи використовує лексику, яка об’єктивно спрямована на надання статусу звичайних та нормальних таким діям російської сторони, які порушують міжнародне гуманітарне право. Так, МКЧХ писав про інтернування під час цієї війни, хоча процедура інтернування не була дотримана російською стороною. Вище ми вже цитували прес-реліз МКЧХ від 16.10.2022 року “Росія-Україна: МКЧХ готовий відвідати всіх військовополонених, але нашим співробітникам потрібен доступ”.
Конвенція (IV) про захист цивільного населення під час війни припускає в окремих випадках інтернування цивільних осіб. Проте громадяни України не були офіційно інтерновані до Росії. Передбачені статтею 42 Конвенції розпорядження про інтернування не ухвалювалися, викраденим в Україні громадянам не надавалося право на оскарження рішень про інтернування. Рішення про інтернування повинні прийматися відповідно до нормальної процедури. Цю норму не дотримано російською стороною, оскільки процедури інтернування не встановлено.
Необхідні термінові та сильні дії щодо вирішення цих проблем. Їхня невирішеність завдає страждань десяткам тисяч людей, і жодні політичні чи бюрократичні мотиви не можуть виправдати це. МКЧХ не може самостійно вирішити деякі з цих проблем, незважаючи на свої зусилля. З огляду на давню традицію, МКЧХ діє не публічно. Але це не повинно перешкоджати іншим організаціям, зокрема правозахисним, привертати увагу до цих больових точок. Настав час консолідувати зусилля світової правозахисної спільноти, всесвітніх організацій для привернення уваги до проблем та сприяння МКЧХ у виконанні його функцій. Необхідний постійний діалог МКЧХ із зацікавленими сторонами, який передбачає готовність МКЧХ чути обґрунтовані аргументи та публічно відповідати на них.