‘Поняття геноциду потребує перегляду’, — автор подання щодо геноциду в Маріуполі
Це перший документ, який системно обґрунтовує наявність “злочину злочинів” у діях держави-агресора на території України. Один із авторів подання, Михайло Романов, вважає, що доведення геноциду — справа непроста, але необхідна. Крім того, він впевнений: юридичне обґрунтування злочину геноциду застаріло і потребує перегляду. І це якнайкраще продемонструвала російсько-українська війна.
Михайле, в чому полягає суть подання?
Ми впевнені, що на території міста Маріуполь і у прилеглих громадах був вчинений злочин геноциду, який відбувся в трьох формах. Це вбивства, створення життєвих умов, які призводять до знищення захищеної групи, і депортація дітей.
Ми обґрунтовуємо захищену групу як таку, що має національний критерій: це українці, поєднані спільним громадянством, правами, обов’язками. Вони ідентифікують себе з українською державою. Адже Маріуполь вже пройшов тест на національну належність ще у 2014 році. Тому ми вважаємо, що там лишилися саме ті люди, які ідентифікували себе з Україною.
У судовій практиці вже були випадки, коли розслідували скоєння геноциду щодо такої захищеної групи — не етнічної, расової чи релігійної, а саме національної в політичному сенсі?
Таке було в практиці ad hoc трибуналів. Але це відбувалося зрідка і не так успішно, ніж у випадку з релігійними чи етнічними групами, які простіше виявляти. Що робить Росія? Вони пропонують отримати російські паспорти і таким чином розмивають цю захищену національну групу, створюючи враження, що людям байдуже, до якої держави належати. Таким чином вони теж знищують цю групу. У практиці міжнародних трибуналів деякі судді висловлювалися, що група може бути знищена не лише фізично і біологічно, а й іншими шляхами. Наприклад, коли вона просто розмивається як феномен.
Путін та інші російські можновладці багато висловлювалися про знищення України як такої, усієї держави. Як довести їхні злочинні наміри щодо конкретно Маріуполя?
Ми стверджуємо, що в інших місцях росіянам просто не вдалося реалізувати цей намір. Був міцний опір. Маріуполь стратегічно і географічно має таке положення, що він вже на початку вторгнення був наполовину оточений: на сході Росія, на півдні — море, яке теж контролювала РФ.
Кількість жертв злочину вже порахована?
Остаточної цифри ще немає. Ми намагалися обрахувати цю кількість непрямими шляхами. Вийшло близько 80 тисяч. Звісно, це дуже приблизна цифра. Вона напевно зростатиме. Частина людей була вивезена недобровільно, їх також можна розглядати як жертв геноциду.
Якщо МКС візьметься за розслідування, чи є у нас свідки, які будуть готові розповідати про злочин?
Якщо мова йде про вбивства і поранення, такі люди є серед тих, хто виїхав з Маріуполя. Доводити факт руйнувань і створення життєвих умов, які призводять до знищення захищеної групи, теж неважко. Достатньо взяти супутникові знімки і дані картографії Google до і після початку вторгнення. Там місцями просто пустеля. Інша справа — довести екстранамір. Він не повинен підлягати сумніву. Жодних сумнівів.
З погляду українців, в тому, що цей намір існує, вже ніяких сумнівів немає…
Геноцид не доводять, у ньому впевнюються. Доводити геноцид — означає збирати докази, які підтверджують наявність наміру. Якщо ми збираємо докази, ми повинні мати якийсь плацдарм, на якому ми вже бачимо цей намір. І туди вже додавати докази. По геноциду буває дуже важко знайти цей плацдарм. Але я вважаю, що все одно треба подавати всю інформацію, створювати хвилю, яка в якийсь час, можливо, зробить очевидним той факт, що дійсно був скоєний злочин геноциду.
Росіяни теж намагалися звинувачувати Україну в злочині геноциду.
Наскільки я пам’ятаю, вони звинувачували Україну в геноциді на Донбасі. Але там ознаки цього злочину взагалі відсутні. Маю на увазі ті ознаки, які сформульовані в Римському Статуті. Я не військовий стратег, але на той момент, коли це відбувалося, в України просто не було такої зброї невибіркового знищення, яка могла б завдати такі наслідки. І навіть розташування сил було не таке, щоб був порушений принцип пропорційності, який панує у всьому міжнародному гуманітарному праві. Існує справа, ініційована Україною щодо російської агресії. Там лунало слово “геноцид” як контраргумент з боку Росії.
Поговоримо про депортацію дітей як одну з форм геноциду. Основний аргумент росіян полягає в тому, буцімто вони діють в інтересах дітей. Що робити з цим? Чи не буде це завадою в доведенні злочину?
У цьому сенсі існують правила у міжнародному гуманітарному праві, які передбачають, що у разі подібних конфліктів, коли є потреба діяти задля безпеки дітей, держава-агресор має здійснювати певні кроки. Якщо вони вивозять частину населення, евакуюють дітей, то, по-перше, це повинно відбуватися добровільно, сім’ї не можна розлучати. Їм надається прихисток. А після цього добровільно вивезені люди або повертаються через безпечні території у свою країну, або передаються нейтральній державі, яка взяла на себе відповідальність за контроль за цим конфліктом. Тому аргументи росіян щодо того, ніби вони діяли в інтересах дітей, цілком неприйнятні.
Тобто ця частина подання найбільш перспективною?
Так, я так вважаю. Саме тому МКС і ордери видав за цими злочинами, адже вони є найбільш наочними. Там є, на що спиратися. Але нагадую, що в офісі прокурора МКС це розслідують як воєнний злочин, не як геноцид.
Навіщо нам взагалі потрібно визнавати ці злочини саме геноцидом? Хай їх засудять як воєнних злочинців і все. Чого ми добиваємося?
Насправді тут скоріше питання напівфілософське. Ми явно спостерігаємо історичну тенденцію, коли українська нація і держава не сприймається як така. Тут і Голодомор, й інші приклади. Це корисно і для самоідентифікації української нації в цілому. І з юридичного погляду, мені здається, це важливо. Хоча я відстоюю позицію, що поняття злочину геноциду необхідно переглядати. Воно спростоване часом. Воно не працює. Зараз це діє так: якщо буде політична воля — ми визнаємо геноцид, не буде політичної волі — не визнаємо. Тобто це неприйнятно з погляду правосуддя.
Тобто ви вважаєте, що юридичне обґрунтування злочину геноциду потребує перегляду?
Так. Мені здається, в його визначенні немає чітких критеріїв. Фактично те, як він сформульований, вимагає доведення подвійного наміру, що само по собі суперечить українській правовій доктрині. Є намір. Як він може бути подвійним? Це все одно як сказати, що є вбивство, але намір на вбивство саме шляхом відсікання голови, — це спеціальний намір.
Тобто подвійний намір — це намір знищити захищену групу і знищити якимось певним чином?
Так, і доведення цього — це нонсенс. Якщо хтось має намір знищити групу, яке має значення, як саме її будуть знищувати? Це перша вада конструкції.
Друга — і це дуже часто можна побачити в практиці ad hoc трибуналів — те, що виконавцями геноциду виявляються в кращому випадку люди з середньої ланки тих, хто ухвалює рішення. Представники найвищого рівня майже ніколи не опиняються на лаві підсудних. Хоча це незрозуміло. Адже геноцид — це глобальний намір. Не може бути, щоб один “майор Пєтров” вирішив знищити всіх українців.
Третій момент: свого часу Рафаель Лемкін почав з того, що при геноциді не має значення як, має значення кінцева мета. І він, коли створював цю теорію і концепцію, використовував, наприклад, поняття “культурного геноциду”. Він йому навіть надавав перевагу. Адже достатньо знищити фундамент, культуру, і будівлі не буде. Але тоді визнали це неприйнятним. Я розумію, чому так відбулося. Цю концепцію розглядали країни, переважна більшість яких самі були імперіями, метрополіями. Звісно, як би вони самі під собою гілку рубали?
Ще один факт, який свідчить про непевність цієї конструкції, — історія з Камбоджею. Там були жахливі речі, але так і не визнали геноциду, хоча це дуже дивно.
І останній важливий момент: Росія — це ядерна держава, в якої багато озброєння. Їм достатньо здійснити ракетну атаку — і немає міста. І це не буде геноцидом, тому що у визначення, яке існує сьогодні, це просто не втиснути. Ядерний шантаж — хіба це не геноцид? Зараз такий час, коли злочин геноциду може бути скоєний зовсім в інший спосіб, без фізичного контакту. Тому поняття геноциду має бути переглянуте.