Звідки походить жорстокість росіян?

“Мене не злякати ніякою роботою, але від того, з чим я стикалась у форматі супервізії з українськими колегами, мені, людині з двадцятирічним досвідом, іноді стає моторошно”, — говорить кризова психологиня Олена Грибанова. Маючи значний досвід роботи з людьми після надзвичайних ситуацій, Олена не може спокійно говорити про те, з чим зіткнулася в Україні.

“Я тут бачу не просто насильство — я бачу, що це насильство на межі із садизмом. Мені, як психологу, який має певний аналітичний склад розуму, дуже цікаво, звідки вилазять ці демони: з якого несвідомого можуть вилізти демони насильства, які можуть змушувати людину таке коїти”, — коментує Олена, яка бачила масштабне насильство ще під час протестів у рідній Білорусі.

Що змушує російських військових вдаватися до настільки жорстоких дій? На думку Олени Грибанової, російський садизм має три основні причини.

1. Компенсація особистої внутрішньої неповноцінності.
2. Надмірні владні повноваження без чітких кордонів.
3. Вплив пропаганди.

“Чесно сказати, російський шовінізм ніхто не відміняв, — додає Олена. — Наче були люди до цього нормальні, ходили на роботу, виховували дітей, їздили в Україну, їздили в гості, їх там зустрічали з хлібом-сіллю, всі нормально жили. І раптом вони стали якимись ненормальними: вони їдуть в Україну вбивати мирних жителів. Ще у 2019-му році, коли я була в Санкт-Петербурзі, я приїхала з Пітера і сказала своїм родичам: ‘Ви знаєте, у Росії пахне війною’. Мені ніхто не повірив, усі подумали, що в мене щось із головою, такого бути не може. Насправді, це вже тоді відчувалось. Відчувалось у тому, що їздив постійно якийсь Volkswagen з написом ‘На Берлін’, ‘Можемо повторити’. Скрізь ця пропаганда. Скрізь ці написи ‘Росія попереду всієї планети’, ‘Росія — держава велика’. Це штучне підживлення псевдовеличі, цієї дурної національної гордості”.

Розділяючи слова Артура Шопенгауера “найдешевша гордість — це гордість національна”, пані Грибанова проводить паралель між особами силовика, який б’є білоруських протестувальників, і російського військового, який приїхав вбивати українців: “Це людина не особливо розвинена інтелектуально. Це людина, як правило, із сільської місцевості, у якої не було інших перспектив. У школі не відрізнявся успіхами. Йому не світив університет, проживання у Мінську чи в інших великих містах. І тут йому дали кийок і сказали: ‘Іди, бий злиднів, тому що вони все тут баламутять, і буде тобі щастя’. В Україні, коли я досліджувала і аналізувала всі ці моменти садизму щодо ні в чому не повинних людей, я теж бачу ці тенденції”.

Працюючи у білоруській службі з надзвичайних ситуації, доки її не звільнили звідти через незгоду з керівництвом, психологиня досліджувала питання натовпу і його впливу на свідомість. Вона переконана, що, як і в Радянському Союзі, “стадний інстинкт” притаманний і сучасному російському суспільству, змушуючи росіян закривати очі на масові злочини, що вчиняє їхня армія в Україні та до того — в інших країнах.

“У психологів є такий вислів: ‘Не лізь у натовп, якщо тобі за це не платять’. Це до того, що не лізь туди, якщо не хочеш втратити свою індивідуальність”.

“Людина, якій даються владні повноваження, яка не визначає для себе кордони цих повноважень і не несе відповідальності, вона може перетворитися у ґвалтівника, вона може перетворитися у тварину, у якої немає визначених моральних надбудов. Які не розділяють добро і зло. Я думаю, що це глибоке питання, над яким досі ламають голову багато вчених і філософів. Філософи, психологи, психіатри і так далі”, — підсумовує Олена Грибанова.

Однак, на думку пані психолога, потрібно звертати увагу і на те, як підходять до лікування травми тих, хто постраждав від злочинів російської армії. Саме слово “постраждалий”, яке повсюдно вживається на пострадянському просторі, Олена не любить: замість нього радить вживати вираз “люди, що подолали” травмуючі наслідки певної події. “Жертва завжди думає, що від неї нічого не залежить. Той, хто зміг подолати, завжди знає, що він може зробити бодай щось”.

Олена Грибанова виділяє дві головні причини, що не дозволяють українцям успішно боротися із травмою:

1. Велика кількість травмованих. Війна торкнулася настільки значної кількості людей, що на всіх просто не вистачає кваліфікованих кризових психологів, які б могли допомагати зрозумілою мовою. Можна навіть говорити про поняття “колективної травми”.
2. Відсутність системної допомоги. Українці можуть отримати одноразову консультацію, проте є мало місць, де їм допоможуть комплексно вирішити їхню проблему. Здебільшого людині потрібно мінімум кілька сеансів із фахівцем, щоб бодай окреслити витоки проблем.

“Це риба, а не вудка, — говорить Олена. — Скільки українців поїхало до Польщі і скільки повернулось? Навіть у гарячі точки. Чому? Тому що приїхали, рік побули: проблеми з працевлаштуванням, проблеми з роботою, роботи немає. Соціальна допомога закінчилась. А далі як жити? Це людей лякає, на мою думку”.

В Україні жертви воєнних злочинів можуть отримати комплексну безплатну допомогу в офісах Харківської правозахисної групи. Якщо ви або ваші знайомі потребуєте гуманітарної, психологічної чи правової допомоги, — ви можете звернутися до ХПГ за вказаними на сайті контактами.