“Я залишилася в окупації, бо не могла покинути собаку”

Наталія Вітковська з чоловіком пережили окупацію Бородянки. Якось до їхнього будинку зайшли вісім російських солдатів і почали шукати “бандерівців та нацистів”. За словами Наталії, схоже, вони справді не розуміли, що на таких “визволителів” ніхто не чекав.
Олександр Васильєв04 квітня 2023UA DE EN ES FR IT RU

Наталія Вітковська

Наталія Вітковська

— Мене звати Вітковська Наталія Федорівна. Я вчителька у ліцеї. Проживаю у Бородянці на Київщині, тут пережила російську окупацію.

Яким для вас був перший день повномасштабного вторгнення РФ?

— Пам’ятаю, що весь час ходили, дивилися, де засвітки. У нас будинок дворівневий, на другий поверх весь час хтось виходив і дивився, де заграва, з якого боку, що і як. Тому що з одного боку у нас Гостомель, а росіяни йшли на нас з іншого боку — з півночі. Чули гуркотіння, звук літаків, а потім почалися вибухи. Родиною ми організували чергування, щоб знати, де і що гупає, звідки летить. Річ у тім, що у нас двоповерховий будинок, з нами тоді ще був онук, йому 2 рочки. Щоразу бігати до льоху, а потім підійматися назад було складно, тож, ми чергували, щоб розуміти, коли є небезпека і треба йти до льоху.

Також ми поставили металевий захист на вікна про всяк випадок, а ще з сусідами створили спільний чат, щоб ділитися інформацією. Але, за великим рахунком, нам він не знадобився, адже майже одразу зникло світло і зв'язок. А ще перший день мені запам’ятався тим, що ми вийшли з будинку з надією купити продукти, але магазини вже були практично пусті. Тож, далі ми просто сиділи у льосі, виглядали, щоб дізнатися, що відбувається, де гупає і звідки летить.

Як для вас почалася окупація?

— Окупація почалася пожежами. Пам’ятаю, що сьомого березня моя колега писала, що у них по вулиці вже ходять окупанти та перевіряють житло. Це було останнє листування, потім вже зв’язку не було. А до нас окупанти прийшли 9-го березня, така собі міні-колона зачистки та небагато техніки, на якій сиділи снайпери. До нашого будинку увійшло вісім чоловіків: буряти та один росіянин. Оглянули весь будинок. Казали, що шукають бандерівців. Я їх запитувала, навіщо вони взагалі прийшли в Україну, втім у дискусії вони майже не вступали. Але була у нас розмова з російським офіцером, і він знову ж таки розпитував, де “нацики”, а також цікавився нашим побутом, а ми вкотре запитували, чого вони прийшли. Ми намагалися йому пояснити, що нас звільняти не треба, і що російськомовних тут ніхто не дискримінує, казала, що сама колись викладала російську. А вони все про Бандеру згадували та націоналістів. Таке враження, що він дійсно не розумів, що тут їх ніхто не чекав.

Їх було три хвилі. Перша — проходили їхні колони повз Бородянку. І вони до нас не поверталися. А числа приблизно 15-20-го березня прийшла друга хвиля. Вони були одягнені не з голки, як у першій хвилі, а вже такі трохи пошарпані.

Шукали, де зігрітися, стягували з будинків ковдри по підвалах і там влаштовували свої лежбища. А третя хвиля — це були взагалі обірванці, це жах просто, словами не передати. Як безхатченки лазили по сусідах, по будинках. Нас вони в цілому не чіпали, лише перевірили будинок. Але сусіда побили за те, що курив вночі у вікно. Думали, що таким чином — вогником від цигарки він подає сигнал партизанам чи ЗСУ.

Чи були ви свідком злочинів російських військових?

— Вони мародерили. Ось, наприклад, обчистили будинок сусіда на вулиці Нова, 7. Також залазили у вікна будинків, брали майно і вантажили його у машини.

Чи бачили ви, як російські військові катують чи вбивають цивільних?

— Ні, адже ми майже ніколи не виходили з будинку і були завжди тільки на своїй вулиці.

Чому ви не евакуювалися з Бородянки?

— По-перше, у нас не було пального, усе пальне ми з чоловіком віддали своїм дітям, щоб вони могли поїхати. А по-друге, у нас собака, алабай, ми не могли його покинути. По-третє, ми не хотіли їхати до когось і когось об’їдати, коли в мене є майно, є якісь запаси. І головне — це моя земля, чому я маю поступатися тому, хто лізе на мою територію?

Ще до війни, чи могли ви подумати, що буде повномасштабне вторгнення?

— Я розуміла, що стосунки з росією вже псувалися, але у те, що вони аж на таке підуть, я не вірила до останнього. 

Чи готувалися ви до можливого повномасштабного вторгнення?

— За день до вторгнення чоловік із сином почали говорити, що треба якісь речі скласти, а вже 24-го у мене була і тривожна валізка складена, і всі документи. А до цього особливо я ніяк не готувалася.

Що ви можете розповісти про бомбардування Бородянки російською авіацією?

— Жах! Літало, було дуже несподівано, такого звуку літака, коли він заходить на бомбардування, я раніше не чула. Було страшно, ми бігли у льох. Коли ми сиділи у льосі, можу сказати, що у нас все тремтіло всередині. Бомби падали приблизно за 400 метрів від нас, а відчувалося дуже, дуже сильно. Моя невістка закривала немовля собою, було страшно, я вам не зможу цього передати. Потім наші діти з онуками евакуювалися, а ми з чоловіком якось адаптувалися до цього способу життя.

Бородянка, наслідки російських авіадурів

Бородянка, наслідки російських авіаударів

Що з вашим майном?

— Частково пошкоджене. Дякувати Богу, будинок вистояв, але у дах прилетів уламок: побитий шифер, прибудова пошкоджена, там суцільні тріщини. Жити є де, але від вибухових хвиль також утворилися щілини біля вікон. Я не знаю, як пережити зиму. Але порівняно з іншими постраждалими людьми, які взагалі втратили все, нас Бог милував.

Що ви відчули, коли Бородянку звільнили?

— Велике щастя. Але велика тривога, маю сказати, всередині у мене досі залишається: що вони були тут, що потопталися нашою землею, що наробили лиха.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

— Навіть попри те, що у моїх друзів є там родичі, і я дуже добре з ними знайома, я не знаю, як вчиню колись, але зараз з ними спілкуватися не хочу. Поки не знаю, що має трапитися, щоб я з ними сіла за один стіл. Мені шкода матерів російських солдатів, але, з іншого боку, якщо вони відпустили своїх синів нас убивати, значить, вони не заслуговують співчуття. І земля їм бетоном.

Поділитися