Вони прагнули фашизму. Вони його отримали
Кривава війна, розв'язана режимом Путіна в Україні — це не лише масове вбивство людей, знищення інфраструктури, економіки, об'єктів культури цієї чудової країни. Не лише руйнація основ міжнародного права.
Це ще й найтяжчий удар по майбутньому Росії.
Найтемніші сили в моїй країні — ті, хто мріяв про повний реванш за розпад Радянської імперії. Ті, хто поступово ставали господарями держави, кому було замало послідовного задушення свободи слова, придушення громадянського суспільства, фактичної ліквідації незалежної судової системи. Усі вони святкували протягом останніх місяців перемогу.
“Про яку перемогу може йтися?” — запитайте ви. Адже на фронтах в Україні справи були для російських військ зовсім не блискучі. Це так, але вони святкували свою остаточну перемогу у Росії.
Ця війна віддала країну цілком у їхні руки. Їм давно хотілося повністю відкинути будь-які узи, що стримували їх. Вони не хотіли повернення комуністичної системи (хоча серед них є і люди, які називають себе комуністами). Їм подобається та химерна система, яка склалася у Росії протягом двох останніх десятиліть — наполовину феодалізм, наполовину держкапіталізм, наскрізь пронизаний корупцією. Але все одно чогось не вистачало.
Бракувало відчуття завершеності цієї системи. Тепер її завершено.
Держава, яка тридцять років тому пішла від комуністичного тоталітаризму, скотилася назад у тоталітаризм, але тепер фашистський.
“Про який фашизм ти кажеш? — сперечаються зі мною. — Де системоутворююча масова партія, що стоїть над державою? Хіба “Єдина Росія”, це збіговисько чиновників, схоже на таку партію? І де молодіжні масові організації, крізь які мають пройти всі молоді люди?”
Ну, по-перше, саме робота над зомбуванням молоді, створенням відповідних організацій йде в Росії повним ходом. І потім, фашизм — це не лише Італія за Муссоліні або нацистська Німеччина (зараз у Росії прийнято протиставляти хороший фашизм поганому нацизму), а й Австрія перед аншлюсом, Іспанія за Франка, Португалія за Салазара. І скрізь фашистські режими мали свої відмінності та особливості. Тепер у цьому ряду наводитимуть як приклад Росію за пізнього Путіна.
Є багато різних визначень цього явища. У 1995 році Російська академія наук за завданням президента Росії Бориса Єльцина розробила і дала таке визначення фашизму: “Фашизм — це ідеологія та практика, яка стверджує перевагу та винятковість певної нації чи раси і спрямована на розпалювання національної нетерпимості, обґрунтування дискримінації щодо представників інших народів, заперечення демократії, встановлення культу вождя, застосування насильства та терору для придушення політичних супротивників та будь-яких форм інакодумства, виправдання війни як засобу вирішення міждержавних проблем”.
На мою думку, те, що відбувається в Росії, повністю збігається з цим визначенням. Протиставлення Росії у теперішньому, минулому та майбутньому навколишнім державам (насамперед, європейським), ствердження переваги самобутньої російської (не у вузько-етнічному, але в імперському сенсі) культури, заперечення самого існування українського народу, мови, культури — все це стало основою сьогоднішньої державної пропаганди. А щодо заперечення демократії, культ вождя та придушення інакодумства — більш ніж очевидно…
Хто винен у тому, що Росія дійшла фашизму? Найпростіша відповідь — Путін. Він, звичайно, винен, — але крім нього, до цього вела і величезна кількість інших людей, які не обов'язково свідомо йшли в цьому напрямку.
Маса людей сумувала за Імперією, за “сильною рукою”, за міфічним Сталіним. Такі люди були як “нагорі” — серед “правлячої еліти” — чиновників, силовиків, депутатів, керівників держпідприємств, “олігархів”, так і “внизу” — серед найбідніших людей. Одні мали автомобілі Maybach, особняки та яхти, інші не мали теплого туалету в будинку. Але вони безправні в самодержавній путінській системі.
Першим боротися проти безправ'я було невигідно — за іншої системи влади вони ніколи не отримали б тих матеріальних благ, які мали. Але компенсувати прикре безправ'я якось хотілося. Потрібно було відчуття повноти влади над “холопами”, непідконтрольності нікому, крім головного начальника. Хотілося вважати себе класом нових дворян, обраних Історією та Провидінням для володіння цією країною. Але цьому заважали рудиментарні залишки свободи слова, різного роду журналісти-розслідувачі, правозахисники, бунтівники, які час від часу виводять людей на вулицю. А ще — конкуренти серед “еліти”, які, як і раніше, бажають зберігати деякі ліберальні “правила пристойності” в управлінні державою.
Другі просто не вірили у можливість успіху в такій боротьбі — це їм показало все їхнє важке життя, а також досвід батьків, дідусів та бабусь. Тих із них, хто застав короткий сплеск відносної демократії у 90-х роках минулого століття, цей час просто злякав — усе навколо змінювалося, доводилося самим робити вибір у складних умовах, а це страшно і незвично. Цей переляк вони передали дітям — “зміни завжди на гірше”. Потрібно сподіватися на авторитет, на начальство. Максимум, що можна зробити, — це писати прохання та скарги начальникам. Російське громадянське суспільство виявилося нездатним показати, пояснити таким людям (які становлять якщо не більшість, то дуже значний прошарок населення) можливість боротьби за свої права. Більше того, часом правозахисники самі зміцнювали такі патерналістські настрої. Замість того, щоб робити соратниками у спільній боротьбі людей, які звернулися до нас, ми ставилися до них, як до клієнтів, прагнули їм допомогти, але не вважали важливим пояснити кінцеві цілі боротьби. В результаті клієнти, отримавши безоплатну допомогу, йшли у своє колишнє життя, знову голосувати на виборах за тих, на кого їм вкаже начальство. А свою знедоленість і безправ'я їм хотілося компенсувати відчуттям причетності до чогось великого, почуватися нехай і гвинтиком, але у величезній машині імперії, що відроджується.
Путінський режим задовольняв частково ці потреби, але до певного часу, явно недостатньо.
І ось війна проголошена, як велика мета, що об'єднує: “Все для фронту, все для перемоги!”. Опозиція повністю розчавлена, залишки будь-яких свобод ліквідовані, слова “лібералізм” та “демократія” публічно вимовляти без додавання лайки небезпечно. “Верхи” та “низи” злилися в екстазі “патріотизму” та ненависті до незалежної України.
Звичайно, цей екстаз об'єднує навіть не більшість у Росії, але поки що багатьох. А більшість донедавна з почуття самозбереження воліла заплющувати очі на те, що відбувається. Мовляв, протестувати небезпечно, змінити все одно нічого не можна, а марні обговорення злочинів, які скоюють наші війська в Україні, призведуть лише до безсоння та нервового розладу. Краще вдати, що віриш тому, що кажуть із телевізора, і навіть постаратися в цьому самого себе переконати.
Втім, напевно, за будь-якого фашистського режиму, більшість приблизно так і поводиться.
А зовсім невелика меншість намагається боротися. У країні є антивоєнний рух, який має своїх політв'язнів, своїх героїв.
Практично у напівпідпіллі продовжують працювати правозахисники — допомагають людям на законних підставах уникати мобілізації та призову до армії, складають списки політичних ув'язнених, надають їм адвокатів, надають правову та гуманітарну допомогу біженцям з України, домагаються можливості для них виїзду до Європи. Однак, коли в країні право перестало діяти, правозахисна робота неминуче зазнає кардинальних трансформацій. Нинішні російські правозахисники опинилися у становищі дисидентів, своїх попередників у радянські часи. Фіксація порушень прав людини, звернення на них уваги російської та зарубіжної громадськості дедалі більше стає головним змістом правозахисної роботи. Улюблена теза великого російського правозахисника Сергія Ковальова: “Роби що маєш, і нехай буде що буде” зараз як ніколи вірна.
Чи надовго все це у Росії?
Хто знає?
Майбутнє нашої держави вирішується на полях України. Перемога там російських військ надовго законсервує фашизм у Росії. І навпаки…
В останній місяць “екстаз”, про який я писав вище, починає потроху розчинятися у загальному здивуванні — “як же так, велика й непереможна армія зазнає невдач?”
Настає похмілля. Воно може бути важким.
І в цих умовах багато залежить від країн Центральної та Західної Європи. Цілком природно для будь-якої людини при розумі прагнення миру замість війни. Але мир за будь-яку ціну? У Європі вже одного разу намагалися досягти миру шляхом умиротворення агресора. Катастрофічний результат цих спроб відомий усім.
І тепер фашистська Росія, яка здобула перемогу, неминуче стане серйозною загрозою безпеці не лише своїх сусідів, а й усієї Європи.
У тексті викладено особисту позицію автора.
Переклад з російської. Оригінал — за посиланням.