Атмосфера тотальної небезпеки та створення умов, несумісних із нормальним життям, — головні засоби агресії у війні Росії проти України
Беручи участь у багатьох аналітичних дослідженнях та надаючи правничу допомогу жертвам воєнних злочинів, я можу спостерігати два вектори, за якими Росія докладає зусиль. Перший — зовнішньополітичний, другий — це, назвемо його так, силовий. За цим, другим вектором, держава-агресор здійснює інтенсивний вплив на цивільне населення України.
У першій сфері РФ постійно підвищує ставки, намагаючись тиснути на країни Заходу та перевіряючи межі терпимості. Крім іншого, тут відстежуються очевидні зусилля РФ з “легалізації” власних дій через запровадження постійного торгу за поступки та запровадження риторики широких перемовин з метою досягнення угоди про мир. Успіх цієї кампанії фактично може перетворити Росію з держави-агресора, яка порушила Статут ООН, світовий мир та безпеку, суверенітет України, цілу низку норм міжнародного гуманітарного та кримінального права, на країну, яка нібито “виборює” своє право на отримання певних вигод від війни, яка, своєю чергою, перетворюється на конфлікт та спір, які не могли бути вирішені в інший спосіб. У такому випадку війна набуває елементів “виправданості”: скоєні злочини стають формою протистояння, а жертви та збитки, яких зазнала Україна, — буцімто справедливою ціною, яку платить “неправа” сторона.
На тлі цього зовнішньополітичного сценарію РФ запроваджує політику щодо цивільного населення України, яка є повністю злочинною. Ця політика полягає у втіленні системного та широкомасштабного насильства — вбивств, катувань, насильницьких зникнень. Наразі до цього переліку додався тривалий масовий терор цивільного населення, який здійснюється відкрито, без будь-яких спроб його приховати. Обстріли та ракетні удари завдаються по житловій забудові. Постійними цілями є енергетика, комунальна інфраструктура міст, об’єкти критичної інфраструктури. Це перестало бути несподіванкою та винятком. Згадки про важку для українського цивільного населення зиму стають звичним контекстом. І саме на це робить ставку РФ.
Нас цікавить саме цей вектор, жертвами якого стають цивільні громадяни, мирне населення України, некомбатанти. У чому суть цієї політики та яка її ціль?
Обидва вектори мають єдину мету — тиск на суб’єктів, які впливають на ухвалення ключових політичних рішень. Цивільне населення в цьому контексті у будь-якому разі перетворюється на розмінну монету, на те, чим можна жертвувати заради досягнення цілей. Ба більше, цивільне населення постає як інструмент, за допомогою якого держава-агресор чинить тиск на політичне керівництво України.
І якщо з боку України подібні дії (я маю на увазі жертвування власним цивільним населенням) ще можуть бути якось виправдані принаймні потребами збереження державності та суверенітету, а також залученням населення до виконання конституційних обов’язків, то з боку Росії та інших держав такі дії не можуть бути виправдані жодним чином.
Ми стверджуємо, що такий підхід є неприйнятним. Ми впевнені, що людина має стояти на першому місці. Взагалі, будь-які дії, що відбуваються в політичній сфері (в тому числі й у її конфліктному вимірі), повинні мати на меті створення безпечних та належних умов для існування та життєдіяльності людини. Іншої мети в людському суспільстві просто не може бути. Будь-яка інша мета втрачає цінність та набуває ознак маргіналізації, втрати сенсу в людському контексті.
Здається, що керівництво РФ вважає інакше. Саме тому вони запроваджують політику, спрямовану на створення атмосфери тотальної небезпеки, насильства та страху. Тому афілійовані з РФ суб’єкти діють за усіма напрямками — тероризуючи цивільне населення шляхом невибіркових обстрілів цивільних об’єктів та інфраструктури, житлових кварталів і об’єктів життєзабезпечення. З цією ж метою РФ погрожує та обстрілює енергетичну інфраструктуру України, посилюючи такі атаки взимку.
Такий підхід створює постійну небезпеку та загрозу для існування людей у холодну пору року. Бо саме в цей період РФ зазвичай інтенсифікує удари по енергетичній інфраструктурі України, підсилюючи тиск на цивільне населення в надії, що воно вплине на керівництво країни та примусить його до капітуляції.
Наразі аналітики вважають, що ситуація на полі бою протягом 2026 року могла вплинути на плани Росії. В ISW зазначають, що успіхи України на фронті змушують російське керівництво вдаватися до інших засобів тиску на Україну. Зважаючи на те, що просування російських військ на лінії фронту зупинилося, а подекуди українці звільняють раніше захоплені території, Москва робить ставку на удари вглиб території України взимку 2026–2027 років. “Ця кампанія ударів має на меті зробити життя цивільного населення в Україні нестерпним, щоб Україна капітулювала перед вимогами Росії”, — йдеться у звіті ISW.
Цього разу, за оцінкою ISW, Москва могла розпочати відповідну кампанію раніше. Російські війська можуть намагатися завдати ударів по вже пошкодженій енергетичній системі до того, як Україна зможе посилити захист від нових російських балістичних ракет і реактивних дронів.
Тиск на цивільне населення і намагання знищувати його проявляються також у обстрілах військами РФ залізничних потягів, рейсових автобусів та інших елементів логістичної інфраструктури України. Саме у цих об’єктах скупчується цивільне населення, і тому удари по них завдають шкоди не лише транспортній інфраструктурі та цивільній логістиці, а й вбивають мирних жителів, підвищуючи рівень небезпеки під час пересування територією України.
Статистика свідчить, що кількість атак на залізничну інфраструктуру у 2025 році склала близько 1,2 тис. Це більше, ніж за 2023 та 2024 роки разом, повідомив директор департаменту стратегії та трансформації АТ “Укрзалізниця” Олег Яковенко. Для порівняння: у січні–червні 2026 року РФ завдала понад 1000 ударів по об’єктах компанії. Спостерігається збільшення кількості ударів майже вдвічі порівняно з минулим роком.
З цією ж метою рф завдає ударів за допомогою фвп-дронів (це дрони малого радіусу дії, які водночас мають високу точність, оскільки керуються оператором-людиною) по по мирних жителях та цивільних об’єктах — магазинах, торгівельних центрах, транспортних засобах тощо.
За даними Офісу Генпрокурора, в Україні від початку повномасштабного вторгнення Росії зафіксовано понад 16 тисяч кримінальних проваджень щодо атак дронів малого радіуса дії на цивільних. Найбільше таких злочинів — на Херсонщині, Донеччині, Дніпропетровщині й Сумщині, Внаслідок таких атак постраждали майже сім тисяч людей, серед них — 179 дітей; 967 людей загинули, в тому числі 10 дітей.
І якщо у 2022-2023 роках було зафіксовано 187 таких злочинів, то в 2024-му році їхня кількість зросла у 14 разів — до 2 685, а у 2025-му — ще майже втричі, до 7 787! Це не випадковість і не “побічний ефект” бойових дій. “Це обрана тактика російських злочинців, яка триває досі. З початку 2026 року вже зафіксовано 2 614 таких злочинів”, — заявляв у серпні цього року тодішній генеральний прокурор України Руслан Кравченко. Фактично, мова йде про полювання на цивільних громадян російськими військовими за допомогою фпв-дронів.
На окупованих територіях рф звертається до тактики залякування, примусу та насильства щодо людей, які опинилися під повним її контролем. Місцевих жителів тримають у постійній напрузі через примусове залучення до російського громадянства (ті, хто не бажає отримувати паспорт РФ, фактично не мають можливості жити на окупованих територіях), постійну загрозу арешту за проукраїнські погляди або за непідтримку війни, для чоловіків окрему загрозу мобілізації до збройних формувань рф тощо.
Широко відомі випадки насильницьких зникнень людей, незаконного ув’язнення та затримання, катувань та вбивств, а також депортації та переселення цивільних громадян на територію рф.
Ведення статистики вказаних злочинів на окупованих територіях значно ускладнене, але все ж таки воно здійснюється. Наявні дані про 5140 зниклих безвісті цивільних громадян, про 1170 випадків катувань, 70 випадків примусового вивезення до РФ, 66 випадків примусової мобілізації тощо. Ми впевнені, що таких злочинів значно більше, але інформація про них наразі не є доступною.
Така ж тактика існує і щодо військових українців, які виконують свій конституційний обов’язок з захисту України. Попри те, що у разі взяття в полон вони мають окремий статус військовополонених і підлягають захисту з боку міжнародного гуманітарного права, рф тримає їх в умовах інкомунікадо, часто замовчуючи інформацію про сам факт їх затримання та перебування під контролем рф. Крім того, держава-агресор вдається до незаконного судового переслідування таких військових, засуджуючи їх до тривалих строків покарання за вигаданими та сфабрикованими провадженнями.
Все це у сукупності вказує на існування єдиної стратегії щодо України та українців. Всі вони визначені як об’єкт тиску та впливу за допомогою комплексу методів та заходів, набір яких залежить від конкретного контексту. Але основна мета всіх цих заходів не залежить від статусу українських громадян (цивільні, військові тощо). Ціллю тиску є створення атмосфери страху, небезпеки, відсутності можливості сховатися та отримати захист, атмосфери знецінення людського життя.
Слід звернути увагу, що стратегія запровадження атмосфери залякування та тотальної небезпеки добре відома в дослідницькому середовищі і має своїх дослідників-класиків. Відомим є погляд, відповідно до якого цілеспрямована жорстокість та залякування цивільного населення не мають ірраціонального підґрунтя. Така поведінка з боку політичних акторів є свідомою військовою та політичною стратегією.
Алекс Шмид (Alex Schmid, 1988) визначив терор проти мирного населення як комунікаційну стратегію. В ній жертва — це лише інструмент, а основною ціллю є ті, хто вижив. Саме на них здійснюється основний вплив в очікуванні психологічного ефекту. Метою таких дій саме і є створення у цивільного населення відчуття тотальної вразливості, щоб примусити його тиснути на власний уряд заради поступок та припинення війни.
Ця ідея втілена у наступних словах дослідника: “тероризм не можна зрозуміти виключно в термінах насильства; його слід розглядати як комбінацію насильства та пропаганди. Головна мета терористичного акту — не фізичне знищення безпосередньої жертви, а передавання повідомлення, що залякує іншу аудиторію з метою зміни її поведінки”.
Цю ж ідею ілюструє Марта Креншоу (Martha Crenshaw) “The Logic of Terrorism: Terrorist Behavior as a Product of Strategic Choice”). Вона пояснює, що терор цивільного населення запроваджується тоді, коли одна з конфліктуючих держав усвідомлює власну нездатність перемогти армію противника військовими методами (так званий асиметричний конфлікт). У такому випадку залякування населення стає найдешевшим та найефективнішим засобом нанесення ворогу значної шкоди.
Водночас теоретики збройних конфліктів та терористичних методів ведуть мову про те, що подібні підходи найчастіше свідчать про відчай конфліктуючої сторони, про те, що така сторона, вдаючися до подібної тактики, зазвичай підвищує власні шанси на поразку.
Роберт Пейп (Robert Pape) у праці “Bombing to Win: Air Power and Coercion in War” виділяє дві стратегії щодо цивільного населення з боку конфліктуючої сторони. Це “стратегія відмови” (Denial) та “стратегія покарання” (Punishment). В Україні ми бачимо як раз приклад реалізації стратегії покарання, яка покликана максимізувати страждання цивільного населення. Логіка цієї стратегії базується на припущені, що якщо знищити критичну інфраструктуру (опалення, водопостачання, освітлення тощо), а також житло мирного населення, то суспільство почне тиснути на власний уряд, вимагаючи припинення війни або скине свій уряд.
Саме це ми спостерігаємо зараз в Україні. Це спроби дестабілізувати внутрішній суспільний лад в державі, до яких додається тиск з боку США (інспірований РФ) щодо припинення атак вглиб РФ та потреби у проведенні виборів Президента в Україні.
Але добра новина в тому, що Роберт Пейп на ґрунті великого історичного матеріалу доводить, що подібна стратегія майже ніколи не працює. Замість капітуляції терор призводить до об’єднання суспільства навколо спільного ворога.
Подібного висновку також доходить проф. Вирджиния Пейдж Фортна (Virginia Page Fortna) в роботі “Do Terrorists Win? Rebels” Use of Terrorism and Civil War Outcomes”. Вона використовує математичне моделювання та бази даних конфліктів і демонструє, що запровадження терору проти мирного населення є глибоко вразливою стратегією для досягнення довгострокових політичних цілей. Організації, які свідомо обрали терор, програють війни значно частіше, ніж ті, що атакують виключно комбатантів.
Повертаючись до моєї тези стосовно того, що будь-яка політична діяльність повинна мати за мету створення безпечних умов життєдіяльності для людини, виникає уявлення про те, що агресивна і нищівна політика РФ наче також залишається в цьому контексті, але з іншим, негативним “префіксом”. І це дійсно так. Але якщо проаналізувати це становище з погляду соціального гомеостазу, ми можемо впевнитися, що обрана РФ стратегія є хибною. Вона неминуче веде до поразки. Навіть, якщо уникати припущень відносно прагнення системи до балансу, ми будемо змушені визнати, що тримання “кривдної” напруги на такому високому рівні також є провальним шляхом. І це впевнено підтверджує історична ретроспектива, яка демонструє що всі антилюдські акції завжди закінчуються падінням агресивних диктаторів.
У контексті предмета мого дослідження цей відступ у сферу теорії є необхідним для того, щоб, по-перше, проілюструвати той факт, що дії Росії сьогодні дуже чітко та однозначно вкладаються у системну політику терору проти мирного населення України. Причому Росія розширила межі терористичних дій, включивши до них, зокрема, комбатантів, оскільки вона регулярно та систематично порушує міжнародне гуманітарне право щодо військовополонених українців, додаючи їх до групи жертв. У такий спосіб Росія намагається не лише розширити групу, на яку вона посягає, а й повністю делегітимізувати зусилля українців із захисту власної держави. РФ намагається сказати, що захищати нема чого. Мовляв, ті, хто воюють за Україну, є не військовими, не захисниками, а злочинцями. Отже, фактично йдеться про заперечення суверенітету України як держави. Ба більше: не лише суверенітету індивідуальної держави, а й самого підґрунтя світового порядку та безпеки. Адже якщо визнана всіма іншими державами країна з власними кордонами може бути знищена іншою країною, а її населення вбите, то цей факт порушує саму основу мирного співіснування та суспільного життя.
Ці два патерни злочинних дій РФ є найбрутальнішими та найкричущими.
РФ фактично заперечує існування цивільного населення України, вона своїми нігілістичними діями постулює те, що людське життя не має жодної цінності, якщо впливова країна з великим збройним потенціалом вирішує переглянути власну зовнішню політику і джерела отримання прибутку, закріпити свої політичні позиції в регіоні або, що не виключено, розв’язати власні внутрішні проблеми.
Толерантне ставлення міжнародної спільноти до такої поведінки створює небезпечний прецедент, що має далекосяжні наслідки для широкого кола сфер людського життя і аж ніяк не сприяє мирному співіснуванню.
Михайло Романов — юрист ХПГ, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник відділу вивчення проблем кримінально-виконавчого права Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені академіка В.В. Сташиса
