Без їжі, води та можливості виїхати: яку відповідальність несе Росія за ситуацію в Олешках
Міжнародне право зобов’язує Росію забезпечувати цивільне населення найнеобхіднішим. Розбираємося, яку відповідальність несе держава-окупант, і коли позбавлення людей їжі та води може становити воєнний злочин.
Як виглядає життя в Олешках
В окупованих Олешках на Херсонщині їжа, вода й ліки давно перестали бути звичайною частиною повсякденного життя. За даними Reuters, на початок жовтня у місті залишалося близько 1,7 тисячі людей, серед них 47 дітей. Стабільного електро-, газо- та водопостачання немає, а регулярне завезення продуктів фактично припинилося ще наприкінці травня.
До повномасштабного вторгнення в Олешках жили десятки тисяч людей; тепер значна частина міста пошкоджена, а ті, хто залишився, опинилися майже відірваними від нормального постачання.
За продуктами частині мешканців доводиться добиратися до сусіднього Раденська. Цю дорогу місцеві вже називають “дорогою смерті”: на ній є міни, маршрут контролюють дрони, обабіч стоять згорілі автомобілі. Жителька Олешок, яка змогла виїхати, розповідала Суспільному, що машини, які намагалися завезти до міста продовольство, підірвалися, після чого перевізники фактично перестали ризикувати. Reuters описував випадок жінки, яка у вересні поїхала до Раденська по продукти й підірвалася на міні.
Ті, хто не може виїхати, живуть за рахунок того, що ще залишилося вдома або вдалося виростити. Місцеві розповідали журналістам, що збирають овочі й зелень на городах, готують на примітивних вогнищах через відсутність газу, обмінюються продуктами між собою. “Українська правда” писала про невеликий стихійний ринок біля лікарні, де через дефіцит ціни на найпростіші продукти зросли в рази: за десяток яєць просили до 800 гривень, за картоплю чи цибулю — близько 500 гривень. Є й свідчення про людей, які через нестачу звичайної їжі використовують дикорослу зелень та все, що вдається знайти.
Лікарня залишається одним із небагатьох місць у місті, де ще намагаються допомагати людям, але там бракує ліків, антибіотиків, обладнання й пального для генератора. Волонтери, які підтримують зв’язок із мешканцями, розповідали, що персонал просить людей приносити крупи та інші продукти, щоб приготувати хоча б просту їжу для лежачих пацієнтів. Суспільне також наводило свідчення, що пораненим після атак дронів іноді доводиться обходитися найпростішою першою допомогою, бо повноцінного лікування на місці немає.
За словами співрозмовників Суспільного, на початку вересня 11 людей спробували залишити Олешки пішки, однак їхня подальша доля залишилася невідомою. Український омбудсман Дмитро Лубінець повідомляв, що українська сторона пропонувала організувати евакуацію цивільних, але Росія її не погодила.
Наприкінці вересня спільно з Херсонською ОВА їм вдалося доправити близько чотирьох тонн гуманітарного вантажу до сотні точок міста. Однак навіть отримання такої допомоги пов’язане з ризиком для місцевих. Керівниця Олешківської міської військової адміністрації Тетяна Гасаненко розповіла “Укрінформу”, що російські військові відбирали у мешканців доставлені продукти. За її словами, наявність їжі не російського виробництва могла стати приводом для звинувачень у “співпраці із ЗСУ”. Голова Херсонської ОВА Олександр Прокудін також повідомляв про затримання та побиття людей, які отримали такі пакунки, а також про випадки, коли російські військові збивали дрони з продовольством і забирали допомогу собі.
Комісар Ради Європи з прав людини Майкл О’Флаерті наприкінці вересня також закликав забезпечити людям гуманітарний доступ і можливість безпечного виїзду.Російська сторона визнавала, що ситуація з постачанням в Олешках критична, однак поклала відповідальність за проблеми на Україну і заявляла, що російські військові намагаються допомагати мешканцям. Українська сторона, навпаки, звинувачує Росію у блокуванні нормального постачання та евакуації. Незалежно від того, як сторони пояснюють причини кризи, факт залишається: люди на території, яку Росія контролює вже кілька років, місяцями живуть без стабільного доступу до базових речей.
Що Росія зобов’язана забезпечувати в окупації
Міжнародне гуманітарне право покладає на державу-окупанта конкретні обов’язки щодо цивільного населення на захопленій території. Вона має дбати про забезпечення людей продовольством і медикаментами, підтримувати роботу медичних служб, належні санітарні умови та доступ до ресурсів, необхідних для життя. Бойові дії можуть ускладнювати постачання, але не звільняють окупаційну владу від цих обов’язків. Про це, зокрема, говорить стаття 55 Четвертої Женевської конвенції. Якщо на окупованій території не вистачає продуктів і медичних припасів, держава-окупант має організувати їх ввезення.
Стаття 56 окремо стосується охорони здоров’я: окупаційна влада повинна підтримувати роботу лікарень і медичних служб, дбати про громадське здоров’я та санітарний стан. Якщо централізоване водопостачання зруйноване або припинило працювати, влада, яка контролює територію, має організувати альтернативне забезпечення водою або створити умови для її доставки. Додатковий протокол І до Женевських конвенцій також говорить про інші речі, необхідні цивільним: одяг, постіль, засоби для облаштування житла та інші базові потреби. У конкретних умовах до цього може належати і паливо для опалення.
Коли власних ресурсів недостатньо, діє стаття 59 Четвертої Женевської конвенції. Вона передбачає гуманітарні операції для населення, яке не отримує достатньо необхідного, а окупаційна держава повинна погодитися на таку допомогу та сприяти її доставці. Вона може перевіряти вантажі, погоджувати маршрути й встановлювати обґрунтовані безпекові вимоги, але не використовувати ці процедури для фактичного блокування допомоги. Стаття 60 окремо закріплює, що поставки від гуманітарних організацій чи інших сторін не знімають відповідальності з держави-окупанта.
Коли нестача їжі та води може стати воєнним злочином в окупації
Нестача продовольства й питної води на окупованій території сама собою ще не доводить вчинення воєнного злочину. Постачання може припинитися через бойові дії, пошкодження доріг, мінування або руйнування інфраструктури. Однак міжнародне гуманітарне право враховує й те, як у таких умовах діє держава-окупант: чи намагається забезпечити населення необхідним, чи використовує доступні ресурси та чи допускає гуманітарну допомогу. У коментарі до статті 55 Четвертої Женевської конвенції Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) пояснює, що окупаційна влада повинна використовувати всі наявні засоби для забезпечення базових потреб людей. Це стосується організації перевезень, планування постачання та інших необхідних заходів. У пункті 3448 коментаря МКЧХ наголошує, що недоліки такого планування не можуть виправдовувати нестачу життєво необхідних ресурсів.
Що довше держава контролює територію, то більше заходів може знадобитися для забезпечення населення. За певних обставин вона повинна організовувати виробництво та доставку продовольства, а не обмежуватися розподілом наявних запасів. Водночас міжнародне право враховує труднощі, пов’язані з бойовими діями. Тому важливо встановити, які можливості мала окупаційна влада та чи скористалася вона ними.
Якщо держава не може самостійно забезпечити населення, вона зобов’язана погодитися на гуманітарну допомогу та сприяти її доставці. Про це йдеться у статті 59 Четвертої Женевської конвенції. Окупаційна влада може перевіряти вантажі та погоджувати маршрути, однак не повинна створювати необґрунтованих перешкод. У пункті 3578 коментаря МКЧХ зазначає, що такі дії можуть становити незаконну відмову в гуманітарному доступі.
Невиконання цих обов’язків може спричинити міжнародно-правову відповідальність держави, навіть якщо немає доказів навмисного використання голоду як методу війни. Відповідно до статей 1 і 2 проєкту статей Комісії міжнародного права ООН, порушення міжнародного зобов’язання може полягати як у певних діях держави, так і в її бездіяльності. Водночас міжнародне право окремо забороняє використовувати голод цивільного населення як метод ведення війни. Стаття 54 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій забороняє навмисно позбавляти людей засобів існування, зокрема знищувати або робити непридатними продовольчі запаси, джерела питної води та водопровідні споруди з метою позбавлення цивільних необхідних ресурсів. Ця заборона стосується і випадків, коли такі дії спрямовані на примус людей залишити територію.
Умисне використання голоду цивільних як методу ведення війни визначене воєнним злочином у статті 8(2)(b)(xxv) Римського статуту. До нього може належати й навмисне перешкоджання доставці гуманітарної допомоги. Однак для такої кваліфікації необхідно довести, що конкретна особа позбавляла цивільних ресурсів, необхідних для виживання, саме з наміром використати голод як метод війни.
У випадку Олешок важливо з’ясувати, які можливості для забезпечення населення мала російська окупаційна влада та що вона для цього зробила. Росія контролює місто з 2022 року, а проблеми з продовольством і водою стали особливо гострими у 2026-му. Ще 25 червня Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні повідомила, що регулярні поставки продовольства до Олешок припинилися 26 травня. Представники ООН також задокументували свідчення про мінну небезпеку, атаки безпілотників, труднощі з евакуацією та нестачу медичної допомоги. Уже тоді міжнародні спостерігачі нагадували про обов’язки держави-окупанта забезпечувати населення необхідним.
Для встановлення можливих порушень потрібно з’ясувати, чи могла російська адміністрація організувати альтернативні маршрути постачання, забезпечити роботу медичних закладів або допустити гуманітарну допомогу. Важливо також встановити, хто ухвалював рішення щодо доступу до міста, які обмеження діяли та чи були можливості їх подолати. Сам факт відсутності постачання не доводить умисного використання голоду, але невиконання обов’язків за наявності можливостей допомогти населенню може становити порушення міжнародного гуманітарного права. Відповідальність у таких випадках може виникати на різних рівнях. Росія як держава може відповідати за порушення міжнародних зобов’язань, а конкретні представники окупаційної адміністрації чи військового командування — нести кримінальну відповідальність, якщо буде доведено їхню причетність до відповідних злочинів та інші необхідні юридичні умови.
Отже, ситуація в Олешках потребує оцінки того, наскільки Росія виконує обов’язки держави-окупанта. Для встановлення воєнного злочину умисного використання голоду потрібні додаткові докази конкретних дій і намірів причетних осіб. Однак навіть якщо такого умислу довести не вдасться, це не виключає міжнародно-правової відповідальності Росії. Вирішальним є те, чи мала окупаційна влада реальні можливості забезпечити людей їжею, водою та гуманітарною допомогою і чи вжила для цього необхідних заходів.
