“Сашка та Василя Васильовича вбило при обстрілі, а Славка й Миколу застрелили росіяни”, — житель села Мощун

Микола Андрійович Костенко живе у селі Мощун на Лісній вулиці.

— Чи думали, що може початись повномасштабна війна?

— Я про це думав іще з 2014 року. Я думав реально, що вони підуть далі. Тому, що я не дивився серіали, я читав новини, співвідносив усе. Я знав, що вони підуть далі. Я усім казав, що вони підуть.

— Чи готувались ви до війни?

— Вже 24-го числа збирали тривожну валізку, документи. Я коли прокинувся, ще нічого про війну не знав. Я дізнався, коли вже летіли вертольоти. Тут діти стояли, жінки стояли, гляділи, як вони боком йшли. Росіянин стоїть за кулеметом і дивиться. Я односельчан ганяв з вулиці. Щоб вони повтікали, поховались. Вертольоти йшли на Гостомель. Бомбили там. Хотіли висадити десант. Я нарахував десь біля п’ятнадцяти-шістнадцяти вертольотів. Вони йшли над селом спочатку, а потім над лісом. 

— Ваші дії, що ви робили?

— Що ми реально робили? Он у погріб позатягували ліжка. Тут у нас в погребі ховалося три родини. Дружина, дочка, зять, онук, онука. От вони усі були у погребі. Періодично, як не було обстрілів, було тихо, то виходили. Я особисто у погребі не ховався.

— Як часто були обстріли?

— Дуже часто. А в останні дні це взагалі був жах. Дівчата поїхали, а ми залишились тут. Хлопці допомагали 72-ій бригаді, возили БК, рвали мости, а я тут по господарству: чай те, се. Дрони літали і вдень, і вночі над головою. Спали до останнього в хаті. 

— Ви про евакуацію не думали?

— Ні. Я не думав і не евакуювався. Я б узяв у руки зброю і пішов би їх мочити. Убивати! Я їх ненавиджу.

Пан Микола на початку березня відправив родину у безпечне місце, а сам залишився у селі.

— Сильно почали стріляти. Бомбити. Градами обстрілювати. Приїхали знайомі з дач, забрали родину. Спочатку у Миронівку, а потім уже в Червоноград. Під Львовом. Ми їх відправили, а самі залишились. 

— Коли обстріляли ваш будинок?

— Це десь було четвертого, п’ятого, шостого, сьомого, до десятого, дев’ятого числа десь. Я ж іще ходив на Пущу, підробляв трохи. Добу відчергував, потім сюди. Там трішки сторожував. І три доби тут був. Хлопцям чай грів. Вони приїжджали з солдатами тут. Я їм готував чай, каву. У мене товариш є, він тут із хлопцями був у дзоті. У мене майстерня за хатою. Спочатку прилетіло туди. Потім у будинок. Потім до брата у будинок. І ось у цей будинок сусідський. Це було хвилин за 10-15. Тут усе вже горіло. Що прилетіло? Не знаю, але моментально спалахнуло, дуже сильно горіло. Я прийшов подивився… Ну які відчуття? Розпач, гнів. Які можуть бути відчуття? Мої діти, мої онуки скитаються зараз по людях.

— Розкажіть про свій будинок.

— Двоповерховий будинок. Що там було? Морозильна камера, холодильник, чотири телевізори, бойлер, ванна, комп’ютер, ноутбук. В мене дочка любить пекти, побутова техніка різна, для випічки, для всього. Все, що у нормальній сім’ї є, те було і у нас. Техніки було повно. В мене там дуже багато згоріло інструментів.

— Майстерня вціліла?

— Ні, ні. Одні стіни стоять. Немає нічого там. Пусто.

— Розкажіть про злочини росіян проти цивільного населення.

— При обстрілі першого вбили Сашка Топаля. Міною. Він маму хотів вивезти, машина стояла. Він сказав, що піде машину завести, дійшов до калитки — і вибух. Це я бачив, як він вбитий. Сашка лопатою збирав ходив. 

Василь Васильович, з погреба виліз, розірвався снаряд, його уламком вбило. 

Костенюка розстріляли росіяни. Заходили звідти, а жінці уламок потрапив у м’яке місце. Він біг і вони по ньому і… Все, розстріляли. 

Швець Славко сидів у погребі, його у погребі прямо застрелили росіяни. 

Ось по тій вулиці… Микола… Його вже мертвим знайшли у ліжку, його також вбили. Ну ймовірно, зайшли і це… 

Коли прийшов (дев’ятого числа, здається), тут дуже багато лежало тіл орків. Отам далі, там їх дуже багато було. Я прийшов фотографував тещину хату, у неї теж таке саме, ну і дивився під ноги, щоб не було розтяжок. Сфотографував та й пішов. Потім знову прийшов собаку годувати, гляджу: повно поліції. Мене позвали — лежить мертвий орк. А я навіть не бачив його, коли попереднього разу приходив, просто туди не дивився… Я не знаю, як тут у селі, бо тут усе розбите, а там на дачах вони були. І жили там. Буряти, ну і кадирівці теж були. Були кадирівці. Тому, що є люди, які бачили кадирівців, бурятів. Особисто бачив. 

— Які плани на майбутнє?

— Відбудовуватися, жити з дітьми, онуками.

— Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Воно у мене змінилося ще в п’ятнадцятому році. В мене мати росіянка. У мене в росії, у Саратові, живе двоюрідна сестра, в п’ятнадцятому році вона сказала, що прийдуть їхні війська, і вона приїде мене захищати. Я перестав після цього з нею спілкуватися.

— І досі не спілкуєтесь?

— Ні! Я їх за людей не вважаю! Це орда! Це гірше орди!