“Мій син та чоловік були поранені під час авіаудару росіян”

Ірина Олійник не вірила у повномасштабну війну та не встигла евакуюватися з Бородянки. Першого березня селище почала бомбардувати російська авіація. Внаслідок авіаудару постраждали чоловік та дворічний син Ірини. Їхня квартира зруйнована.
Олександр Васильєв10 квітня 2023UA DE EN ES FR IT RU

Ірина Олійник, Бородянка Ирина Олейник, Бородянка

Ірина Олійник, Бородянка

— Мене звати Олійник Ірина Петрівна, мені 49 років. Я жителька селища Бородянка у Київській області. До війни була у декреті, моїй дитині — два з половиною роки.

Яким для вас був перший день повномасштабного вторгнення РФ?

— Я не одразу дізналася. Телевізор не вмикала, була заклопотана дитиною, новини не дивилася. А потім мені мама сказала, що почалася війна. Але я не думала, що повномасштабна. Чомусь не було страху. І на третій день війни, коли у Бородянці з’явилися російські танки, теж страху не було, хоча я їх бачила зі свого балкона. Однак тоді я не знала, що таке справжній страх, страх за дитину. Справжній жах почався першого березня.

Що сталося першого березня?

— Напередодні всю ніч ішли російські танки. Нам не було куди діватися. Вони їхали та стріляли, спеціально обстрілювали будинки з танків, цілилися у вікна. Я домовилася із подружкою, яка живе на іншому боці Бородянки, щоб вона нас прихистила, однак вийти з будинку під обстрілами ми не наважилися, злякалися. Вирішила, що зранку може буде менше обстрілів і ми підемо. Але не вийшло. Нас розбомбили. А до того, ще вдень, першого березня, коли я гуляла з маленьким сином, тут гелікоптери літали, потім літаки. Багато будинків, що були поруч із нашим, вже тоді розбомбили. Знайомий наш також пропонував пожити у нього. Але ми відмовилися.

А ввечері піднялися до квартири, поїли, Єгора спати поклали. О 18:00 ми спустилися до підвалу. Сиділи, чекали, поки танки проїдуть, потім чуємо — тиша. Ані літаків, ані танків. Моя мама пішла приготувати їсти. А через хвилин двадцять чи тридцять пролунав потужний вибух, потім — знову вибух, а потім ще один. Мій син і чоловік були тяжко поранені. Тоді прибіг якийсь чоловік із Тероборони й провів нас до лікарні. Пам’ятаю, що о 22:00 нас оглядав лікар.

Які поранення отримали ваш син та чоловік?

— У сина — черепно-мозкова травма, я знайшла його непритомним, весь час по дорозі до лікарні син непритомнів… Наступні три місяці, коли ми були в евакуації, він не їв нічого, його постійно нудило, як бачив їжу якусь — це викликало у нього огиду. А коли повернулися до Бородянки, у Єгора повернувся апетит. А у чоловіка були зламані чотири ребра та пробита плівка у легенях.

За яких обставин ваш син та чоловік отримали поранення?

— Ми саме вийшли з підвалу і були у під’їзді, коли стався вибух. Хто був у підвалі — не постраждав. Ми виходили з під’їзду, адже я думала, що вже не буде ударів. Якби ми встигли вийти у двері, нас би не було в живих. Ще два, три кроки й усе… В сусідньому будинку, кажуть, десять осіб загинуло. Я коли вийшла, побачила, що половини сусіднього будинку немає. Про те, що там були жертви, я дізналася вже потім.

Зруйнований будинок у Бородянці Разрушенный дом в Бородянке

Зруйнований будинок у Бородянці

Як ви дісталися до лікарні після того, як ваш чоловік та син отримали поранення?

— Ми пішки йшли, через двори. Нам у лікарні надали медичну допомогу та ми переночували там у підвалі. Другого березня почалася евакуація, ми майже останні евакуювалися.

Як саме ви евакуювалися?

— Зранку ми вийшли з підвалу лікарні, на вулиці стояли мікроавтобуси. У нас навіть речей із собою жодних не було: у чому вискочили, в тому й поїхали. Водій мікроавтобуса сказав швидко сідати, адже ввечері вже евакуації не буде. Спочатку нас привезли до села Загальці в Бородянському районі. Там нас нагодували та одягнули, адже на дитині весь одяг розірвало. Далі нас відвезли до села Пісківка, це Бучанський район. Там ми були дві доби, ночували у школі. Потім ми поїхали у Городницю, у Житомирській області.

Як зараз почуваються дитина та чоловік?

— Чоловік, коли глибоко вдихає, ще відчуває біль у грудній клітці. А дитину я водила до невролога. Показувала спеціалістам, сказали, поки треба спостерігати, мовляв, якщо буде нудити, треба звертатися до лікарів.

Ще до 24-го лютого, чи думали ви, що може початися повномасштабна війна?

— Ні! Якби я таке передбачала, я б поїхала одразу 24-го числа. Були люди, які передбачали, що почнеться війна. Вони евакуювалися у перший день. У мене, на жаль, такого передчуття не було.

Чому ви не евакуювалися на початку вторгнення РФ?

— Боялися. Адже в інтернеті я читала, що росіяни розстрілювали машини. Ми не знали, куди їхати, де вони є, літаки кругом літали. Нам страшно було. Я з під’їзду не виходила, боялися навіть вглиб Бородянки піти.

Вам відомо про злочини російських військових щодо цивільних у Бородянці?

— Коли ми в Городниці жили, я чула, що у Бородянці відбувалися жахливі злочини… Росіяни ґвалтували малолітніх дівчаток, вішали їх і розстрілювали. А коли я сюди повернулася, вже ніхто нічого не розповідав про таке.

Що сталося з вашим майном?

— Меблі розбиті вщент. Усе розбито. Лише пральна машина у ванній вціліла, але ми не знаємо, чи вона працює. Усе купувати треба з нуля. Ми раніше з чоловіком їздили до Польщі, заробляли, стільки грошей вклали у квартиру, і все дарма…

Мешканка Бородянки Ірина Олійник на порозі зруйнованого будинку Жительница Бородянки Ирина Олейник на пороге разрушенного дома

Мешканка Бородянки Ірина Олійник на порозі зруйнованого будинку

Де ви зараз мешкаєте?

— Зараз у Бородянці, у модульному будинку. Там вода гаряча є, на кухні якісь умови є, вісім конфорок на 22 кімнати. Кімната маленька, шість метрів, двоярусні ліжка. З дитиною мені дуже тісно. Дуже важко, немає відчуття, що я вдома. Я коли проїжджаю повз наш дім, я хочу плакати. Я хочу додому!

Чи допомагає вам зараз держава?

— Що стосується житла, нам сказали ставати у чергу та чекати, що може десь будуть давати якісь квартири у новобудовах на Київщині. Але я хочу жити тут, у Бородянці, чи принаймні на такій самій відстані від Києва. Коли закінчиться війна, я хочу поїхати з України. Бодай на певний час, аби заробити на житло. Я не хочу, щоб моя дитина безхатченком росла. Пізня дитина і така доля… 

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

— Так! Дуже негативне. У мене родичі у Росії. Тепер ми з ними не спілкуємося. Вони навіть не цікавляться, як ми тут. Це близькі родичі, не дальні… Я навіть фільми їхні дивитися не хочу. І мультики, які я раніше включала сину, зараз не хочу включати.

Що ви плануєте робити далі?

— Не знаю. Чекатиму на Перемогу!

Поділитися