Статті

Одна потерпіла на прийомі розказувала, як її дочка та двоє онуків намагалися евакуюватися із захопленого села, нібито безпечною дорогою. На питання, з ким вона проживає зараз, жінка починає плакати. Їй більше ні з ким жити.

“…Я на все це дивлюся і не можу зрозуміти: як людина при здоровому глузді може зробити таке? Що я зробила тій Росії? У нас тут такі сосни були! Таке повітря! Все спалили!” — Алла Корзуріна показує руйнування в рідному селі.

Наші стояли в Базиліївці, за п’ять кілометрів звідси. У Василенковому російські війська рили окопи прямо на подвір’ях, а у місцевій школі розташували артилерійський розрахунок. Від школи залишилося пепелище, всіяне пустими консервними банками та гільзами.

Сергій потрапив під обстріл касетними снарядами і, поранений, мусив самотужки повзти за допомогою до найближчого житла. Він впевнений: росіяни обстрілювали навіть вже окуповане ними місто.

Як люди і побоювалися, Росія та її місцеві прихильники відмовляються повертати українських дітей, відправлених на відпочинок чи навчання до Росії чи окупованого Криму.

Держава, яка нехтує правами людини всередині своєї країни, неминуче становить загрозу світові.

Голова Центру громадянських свобод наголосила, що цьогорічна Нобелівська премія миру належить всьому українському народу, який бореться за свободу в усіх її сенсах.

Центр громадянських свобод став першим в історії лавреатом премії з України.

Росіяни не лише перешкоджають евакуації та доставці гумвантажів, а подекуди викрадають як вантажі, так і евакуаційні автобуси.

Підприємство, яке колись давало роботу трьом тисячам працівників, зараз перетворилося на місце, де зникають люди, а ті, хто повертається, — не воліють розповідати бодай щось.

Учасники конференції закликають збирати докази екологічної шкоди та допомогти Україні відновити довкілля після війни.