‘Ані домовлятися з росіянами, ані вірити їм не можна…’ — мешканець Маріуполя
Пане Віталію, розкажіть, чим займалися у мирний час?
За фахом я — інженер-конструктор, але майже весь час працював викладачем у Приазовському державному технічному університеті.
Коли вперше стикнулися з війною?
2014-го року було захоплення мого міста бойовикам так званої “ДНР” під керівництвом Росії. Була надто напружена фаза. Поки не звільнили місто, була фаза війни, коли Маріуполь намагалися захопити, була загроза, що місто потрапить у кільце. Ми з дружиною і маленькою дитиною не витримали, у березні 2014-го року виїхали. 2015-го повернулися. Відтоді жили, знали, що поблизу лінія фронту, та все ж місто було на підконтрольній території.
Намагалися всіляко українізувати місто, допомагали військовим, словом, брали активну участь у волонтерстві.
Чи готувалися ви до подій, які сталися 24 лютого?
Нас попереджали військові, аналітики, що це станеться, тобто ми знали та були морально готові. Хоча підготуватися фізично та матеріально було майже неможливо.
У грудні-січні вже воно назрівало: могло бути — могло не бути. Зрештою 24-го трапилось те, що найбільше прогнозували: ракетні обстріли, на всій території авіація тощо…
Ми сподівалися, що росіяни зрозуміють, що ми маємо допомогу та чинитимемо опір.
24-го лютого зранку почули, що по всій Україні обстріли, потім вже почули, що бомблять нас. Це були околиці — Східний район з боку села Широкіне та аеропорт. Ми знали, що місто укріплене, особливо саме з того боку, але очікували, що буде важко, що буде потрібна допомога. Але, що нас оточать, — не очікували. Тому ми, хоч і знали що буде війна, не готувалися виїжджати, адже в нас із дружиною батьки похилого віку.
Якими були ваші дні до виїзду з міста?
Першого дня я ще на півдня сходив на роботу, другого дня намагалися піти в магазин, щось купити, адже почалися проблеми з постачанням: всі все купляли, набирали продукти…
Потім зрозумів, що роботи нема й дома сидіти важко, пішов до знайомих до найближчого волонтерського центру, там допомагали, щось вантажили. Були там і нічні чергування для того, щоб оберігати це місце. Допомагали військовим, поліції. Адже почалися проблеми в них з постачанням, принаймні бракувало їжі гарячої. А працювали поліціянти та пожежники постійно. Тож вони робили свою справу, ми — допомагали наскільки могли.
За три-чотири дні з’явилися перші проблеми з електрикою, яку згодом вирішили, світло увімкнули. Служби відповідні в місті ще працювали.
Але за деякий час не стало світла, зникла вода, джерела якої ми почали шукати. Бо в нас немає, як в деяких інших містах, колонок. Комунальні служби почали привозити цистерни, але були величезні черги, люди згадували, де є бодай якісь джерела чи криниці, адже, зрозуміло, що перша необхідність — це вода.
Потім за декілька днів зник газ. Не миттєво — спершу в тих районах, де були обстріляні водогони. Почали люди мерзнути. Наш район, на щастя, був один з останніх, де припинилось газопостачання. Щодо нашої родини, ми з сім’єю сестри, з якою разом виїхали, мешкаємо в одному будинку, але маємо різні входи. Стало холодно, ми з’їхались усі до однієї кімнати, щоб дихати та грітися. Три-чотири дні ми так витримали, потім впала температура, ми переїхали до моїх батьків, які живуть на околиці Маріуполя. У них пічне опалення, а дрова тоді ще можна було знаходити.
З того моменту як зник газ, усе місто взяло пилки та сокири: пиляли, рубали, щоб готувати їсти, щоб грітися. Гірше було тим, хто жив у багатоповерхівках, бо всі намагались це зробити у дворі. Коли заходив до знайомих, то вони в шапках, куртках були, температура в помешканнях наближалася до нульової. Це було непритаманно для Маріуполя: протягом тижня щоночі був мороз шість-десять градусів…
Після того як зникла електроенергія, виникла проблема зі зв’язком, почали “сідати” телефони. Легше були тим, хто мав генератори. Доводилося шукати знайомих та місця. Я заряджав телефон у волонтерському центрі.
Потім зв’язок став зникати. Спочатку думали, що вежі не працюють, але військові сказали, що навколо Маріуполя стоять “глушилки”, через що й не було нормального зв’язку. У деяких місцях зв’язок з’являвся, люди передавали один одному та виходили туди, щоб почитати новини, дізнатися, що відбувається навколо, бо вже почалася інформаційна блокада. Зараз, як відомо, повна блокада й ресурси російські.
Тоді ж припинилось радіомовлення з України, залишилися лише радіостанції деенерівські.
Як вибиралися з міста?
Ми виїздили всімох моєю автівкою: четверо дорослих і троє дітей. Їхали 11 годин від Маріуполя до Запоріжжя. Було складно: я не очікував, що їздитиму взимку, автівка стояла в гаражі на літній гумі, без запасу пального та газу. Але хоч був мороз і починав падати сніг, все ж дісталися Запоріжжя на літній гумі. Дивом вистачило пального, останні метри їхали вже з червоною лампочкою.
У Запоріжжі нас прийняли та нагодували в “Епіцентрі”, де ми переночували.
У Дніпрі нас вже два тижні чекали у свояка. Там ми жили майже тиждень. Шукали варіанти, щоб була і робота, і житло. Йшлося про будь-який більш безпечний куточок України.
Завдяки знайомим знайшли тимчасове житло в Самборі та Дрогобичі. Відтак, зняли собі житло в вашому місті. Зараз ми знову всі семеро разом.
Яким був Маріуполь, коли ви залишали місто?
Коли виїжджали, ми насправді дивом оминули обстріли: і ми цілі, і автівка ціла. Лише бачили, що навколо прилітало. Ми бачили і поранених, і як їхали люди на машинах розбитих, уже починали розрізняти звуки, вже знали, коли те, що летить, буде поруч.
Що бачили? Зруйновані будинки в центрі. Ми саме в центральній частині жили. А батьки — в селище Піщане, за портом.
До міста тоді вже прилітало щодня, ми бачили вирви.
Перший тиждень, наприклад: батьки у Піщаному, не було зв’язку, я поїхав їх відвідати, чи не прилетіло туди, там було досить тихо. Коли за три дні привіз бабусю дружини, я вже побачив сліди від влучань. Тобто обстріляли селище, де не було жодних військових об’єктів.
Так само до того моменту, як ми виїхали, не обстрілювали порт, а от селище, відоме своїм фестивалем, було ретельно обстріляно. Зокрема влучили рашисти в електростанцію: тобто було пряме бомбардування з моря.
15 березня я заготовляв дрова та воду для оселі батьків, бо там уже було разом 11 людей. Наступного дня, за день до виїзду, ми побачили колони, що рухаються на виїзд. Це, як я зрозумів, не організований був гумконвой, а люди самоорганізувались і вирушили. Вже пізніше там з’явилися блокпости.
Я проїхав вулицею Металургів, що йде через усе місто. Побачив, що всі корпуси мого університету були обстріляні з артилерії. Взагалі вкрай важко було проїхати центром, все було в уламках скла, десь просто не було шиб, десь були напів або всуціль зруйновані будинки. Увесь центр Маріуполя було зруйновано. Я бачив вирву завширшки десять метрів і завглибшки метрів чотири-п’ять на місці підземного переходу.
Це було числа десятого (березня — ред.). Потім розповідали, що ворожа авіація почала “обробляти” центр нашого міста.
Коли я прийшов до волонтерського центру довідатись про останні новини, поліція сказала, що люди їдуть на свій власний ризик. Я уточнив можливий маршрут. У цей час прийшов хлопець, який повернувся з Муздрамтеатру, в який влучили…
Відтак, ми вирішили спробувати вибратися, хоча це ризик — їхати через окуповану територію.
Попри поганий зв’язок, ми отримали повідомлення про те, що є коридор для приватного транспорту за вказаним маршрутом.
І власне перед самим від’їздом я побачив місто в руїнах, а потім довідався, що вже тоді було зруйновано 70 відсотків житлового фонду…
Хто у вас залишився в Маріуполі?
Мої батько з мамою, моя сестра з ними, бо батьки хворіли торік. І бабуся дружини. Батько дружини жив у селищі Талаківка, з ним припинився зв’язок 26 лютого, відтоді ми нічого про нього не знаємо…
Чому окупанти так чинять з Маріуполем?
Мабуть, вони не змогли так швидко, як збирались, взяти ключ від міста, адже військові його боронили. Окупанти заходили лише на околиці, їх відбивали.
Тому й вдалися до обстрілу цивільного населення, щоб була паніка, щоб виїжджали, щоб тиснули на військових, які теж мають рідних серед місцевого населення. З російських номерів надходили і військовим, і цивільним смс з вимогою здатися.
Рашисти казали, що обстрілюють базу “Азова”, насправді ж першими “військовими” об’єктами, які вони розстріляли, були школа та дев’ятиповерхівка, які знаходилися неподалік бази ТРО.
Важко сказати, чи було це зроблено умисно, чи помилково, адже 90 відсотків шкіл у місті зруйновано, а також всі сім маріупольських університетів.
Чи є сенс вести перемовини й домовлятися про мир з росіянами?
Я непогано знаю історію, а від 2014-го року став вивчати більш ретельно, тому вважаю, що з ними не можна домовлятись. Ті перемовини, що зараз ведуться, — чисто стратегічні та дипломатичні, але їм жодним чином не можна довіряти.